20.

Ось так я стала володаркою земельного паю та чудового саду моєї сусідки. 

Після розмови з її сином, і почувши власними вухами, що він зовсім не проти такого рішення матері, я поступово заспокоїлася. Нотаріус Артем допоміг з формальностями. Розповів куди треба зходити, що та як оформити. за свої послуги він оплату не вимагав. Пояснив лиш, що віддав борг минулого своєму другові Володі. Ось так от.

Але виникло інше питання. 

Перед Новим роком перестав відповідати на мої повідомлення мій Максим. Я вже і писала, і телефонувала. Та де там... 

З кожним днем я все більше нервувала. І одного вечора, готуючи вечерю, втопила в мисці з водою свій мобільний. Якби ж хто знав, як я плакала, молилась, щоб він залишився справним! Та бог не почув мої молитви.

Наступного дня, поки була обідня перерва, пішла до місцевої крамниці гаджетів. Вони надавали різні послуги. Спитала як відновити сімкартку. Там пояснили. Виявилося що і недорого, і швидко. Гірше була ситуація з телефоном. Він змок повністю. Віддала його на ремонт. Сказали, що доведеться чекати тиждень.

Я була розчарована. Не магазином. А насамперед собою. Там же стільки номерів! І тепер не було гарантії, що вони збережуться. Прийшла додому і розплакалася. Та глянувши на годинник, зрозуміла, що запізнююсь на роботу. Я мчала з усього духу, та все рівно спізнилася. На п'ять хвилин. Може комусь здасться, що то мало. А для мене було дуже багато. І ці хвилини знов змінили моє життя, позбавивши його яскравих відтінків спокою.

Так. Моя начальниця мене звільнила. Вона пояснила, що не збиралася цього робити, але так як треба було скоротити штат працівників на три особи до кінця року, а тут ще я зі своїми запізненнями та косяками на роботі...  

Зібрала речі та оформила звільнення я за дві години. 

Прийшла додому. Сіла на дивані. І в голові був повний ступор. От що тепер робити? Роботи іншої з такою ж зарплатнею в селі не було. Буду шукати хоч ставку прибиральниці. Які не які, а гроші. А за ремонт телефону треба буде заплатити. Від пересланих Максимом грошей залишилось небагато. А дівчаток треба буде привітати з Новим роком. 

Схилилась до рук і заплакала. Ну от за що це мені? То привалює щастя, то біда на п'яти наступає...

Коли прийшли дівчатка додому, я вже заспокоїлася. Не гоже дітям було бачити мої сльози. 

Старша донечка відразу дала свій телефон. Виявилося, що вона записала татів номер. Та радість моя згасла після її слів, що тато не відповідає вже три дні їй.

Останнім було повідомлення: "Доню, люблю вас всіх. Проблемно пересилати кошти. Тому передам моїм другом, який повертається додому. Я йому дав вашу адресу і бабусі. Цілую та обіймаю вас з мамою."

Я знов заплакала. Тільки тепер не розуміла, від нервів чи з полегшенням. Він же не написав, чому не відповідає на дзвінки.

Вирішила, що зранку піду до свекрухи на роботу. Там вона повинна не випіндрюватися перед робочим колективом. Бо багато років грає роль правильної мами та бабусі. І я думаю ,що не буде лити свою кислоту на мене.

Дійшла я швидко до місця її праці.

Зайшла до кабінету. Він там був спільний для всіх. Один величесний кабінет, та безліч робочих столів з тумбами для документів.

Жіночки займалися кожна своєю справою. Та більшість ще пили вранішню каву.

Свекруха зверхньо глянула на мене, коли я привіталася з нею та попросила вийти поговорити. Вийшли ми в коридорчик. Та на нас всі її співробітниці дивилися через прозоре скло в пластикових дверях. Їхня цікавість була очевидною. 

- Що ти тут забула? - відразу напала на мене свекруха.

Так стало гірко знову на душі.

Переді мною стояла невисока, повнувата жінка. Судячи з запливаючого обличчя, вчора пила і багато. Очі червонуваті, мішки від ними. Несе від неї парфумами, що аж гірчить в горлі. То вона так завжди заливалась парфумами, щоб не було чутно від неї перегар алкоголю. Новий одяг весь в камінцях, як завжди на два розміри меньший, обтягував її повну фігуру. Вона виглядала відверто недолуго в ньому. Явно такий стиль підходив лиш для зовсім молоденьких дівчаток, а не для жіночки передпенсійного віку. Хоча вона завжди так виглядала. Тому це мене зовсім не вразило.

Розчаровувало мене інше... З тої сварки вона жодного разу не запитала, як поживають її онучки. 

 - Якби були інші варіанти, я б сюди не прийшла. Максим пропав, - і мій голос на останньому слову забринів. 

Внутрішньо я намагалася заспокоїтися. 

Але свекруха лише ядовито посміхнулася і зверхньо глянула на мене.

- Звідки така інформація? 

- Він не відповідає на дзвінки вже декілька днів як, - пояснила я. - А ще я втопила телефон. І він на тиждень в ремонті. Тому будь ласка, якщо він до вас напише чи зателефонує, перекажіть йому, щоб зв'язався зі мною чи з доньками.

Але з обличчя свекрухи не зникала ядовитість та зверхність. Вона лише насмішкувато додала:

- Не знаю нічого. Він зі мною постійно говорить. Хоча...Чула, що тебе, ледарку, звільнили... А може просто ти йому більше не потрібна стала? Навіщо ви тепер йому? Ви - лише тягар. 

І вона крутнулася навколо своєї осі і пішла до кабінету, де її з цікавістю чекали. Чекали там всі на її розповідь, щоб пускати нові плітки селом.

Я від її слів ледь стримала сльози. Невже так буває? Невже таких холодних, малодушних жінок носить земля? Боже, як так можна? Навіщо вона так зі мною та моїми дівчатками? А Максим? Чому він телефонує їй і ігнорує наші повідомлення та дзвінки?

Я шла додому, не помічаючи нічого. Сльози вже не могла стримувати.

Дійшла додому і не змогла зайти до хати. Просто не змогла. Там на вході відразу поличка, де лежить домашня шапка Максима. Я її сама в'язала минулої зими. В коридорі дзеркало, яке він сам купував для мене та закріплював на стіні.

Там на підвіконні так і стоїть його чашка. Він на дворі перед від'їздом пив чай, сполоснув під краном в садку, потім поставив свою улюблену чашку на підвіконня і пішов щось робити. А я стільки часу не можу прибрати її до серванту з чашками. Просто не можу. Це був якийсь символ для мене. Що він поряд. Хоч думками. Ось приїде додому і я поставлю її в сервант. Скажете, що з глузду я з'їхала? Можливо. Але то була така моя примха.