18.

І тепер мені стало вдвічі важче.

Спочатку треба було бігти на роботу. Потім встигнути навідати та допомогти сусідці в лікарні. А вдома мене чекали мої дівчатка та домашні клопоти.

Фізично та морально за два тижня мене вимотало все настільки, що я стала гірше працювати. Це стала помічати моя начальниця. І двічі попереждала. Я щосили намагалася виправитися. Адже гроші були на вагу золота. 

Слава богу, що через два тижня тітку Марту виписали додому. Їй треба було ще багато відпочивати та приймати різні пігулки. Однак відомо, що вдома і стіни лікують. Тож і сусідка повеселіла, і я видихнула полегшено. 

Її син Володимир стабільно мені телефонував, цікавався станом матері. Адже вона, як і будь-яка матір, не договорювала синові про свій стан. Я ж розповідала йому на чистоту про її здоров'я. Та все рівно кожного дня готувала їжу і для тітки Марти. Хоча кошти танули немов сніг на сонці. І з кожним днем я частіше думала, як з'економити ще більше.

Мій Максим спочатку телефонував. Але то я була зайнята, то він був дуже виснажений. Тому розмови ставали коротшими. А потім взагалі наші розмови стали переписками в меседжері. Коли ставали вільними тоді й писали. Він постійно присилав фото, де він жив, що бачив. Місяць ще не закінчився, тому зарплатні ще й не було у нього. Відразу помітила, як він схуд, його заморений вигляд. Не ходячи околяси, сказала йому про це. Він лише відповів, що поїхав на заробітки, щоб гроші заробляти, а не на курорт.

Та кожного разу він цікавився нашими дітками, кожного разу говорив мені компліменти, розповідав жарти. І це мені дійсно гріло серце й душу. Все-таки наші з ним відносини потеплішали. І дуже. Ми тепер з ним говорили про нас, а не про чужих людей чи про чужі досягнення. Я стала з нетерпінням чекати спочатку його дзвінків, потім відповіді на мої повідомлення.

Якось непомітно летів час. Промайнув місяць, півтора. Настала зима.

Сусідка стала краще себе почувати. Та я всерівно бігала і допомагала їй по господарству, готувала, прала. А вона постійно намагалася всунути гроші з пенсії мені в кишеню. Я відмовлялася брати їх. Не могла. Просто не могла. 

Тим паче що мій чоловік прислав свою першу зарплатню. Як же я їй раділа! Стала більше посміхатися, настрій був піднесеним. І я змогла віддати частину боргів. Стало якось легше. Вдома жили з дівчатками як могли. Домашньої птиці вистачало. А з зарплатні нашого тата я на радощах їх побалувала цукерками та нарешті купила їм омріяні телефони. Хоча й недорогі та по акції. Але після розмови з Максимом було нами прийняте рішення купити донькам гаджети. Відразу попередила, щоб берегли. Дівчата було безмежно раді. 

Ось так невстигла я й помітити, а вже на носі був Новий рік.

Я вже будувала плани на свято, на новорічні вихідні. 

Якби ж я знала, що на мене чакає...

 Дорогі читачі. 

Дякую, що ви приділяєте час для моєї історії. В наш дуже важкий час я буду намагатися дописати її, адже історія повинна мати закінчення.