17.

У мене було лише три дні перед від'їздом Максима на заробітки.

Але я що могла, те зробила. Теплий одяг та взуття перебрала. Чого не вистачало - докупила. Що в секонді нашла, що в борг на себе взяла. Аптечку з можливо необхідними ліками укомплектувала, все підписала що від чого приймати. Потім переглянула його мильно-брильні засоби. Також доукомплектувала. Знайшла стару, але надійну спортивну сумку досить великого розміру. Всі речі влізли. Хоч це порадувало.

Та я намагалася за роботою, за побутовими проблемами відволіктися від думок про таку неминучу розлуку з чоловіком. Хай він мене вибісив за останні пару років. Але ж це той самий чоловік, якому я сказала "Так" на весіллі. Це той чоловік, який тронув моє серце і душу. Звикла я до його постійної присутності в моєму житті. Навіть стала залежною від нього. Від його храпу вночі, від його посмішки вранці, від його стону при відкушуванні першого шматочку шоколадного торту...

Знову полилася сльоза по щоці. Я її витерла рішуче рукою. Не час було мені розклеюватися! Все таки не на війну його відправляю. Та й дівчаткам моїм не варто було бачити моїх сліз.

Так я і відправила чоловіка на заробітки. 

На прощання він мене міцно обійняв, притис до себе. Як колись... Поцілував. Палко, міцно. Немов не було цих років та тривог, скандалів. Немов ми знову молоді закохані. Жаль, що це трапилося за таких обставин. В цей момент я могла пробачити все. Я хотіла пробачити!

- Максиме, давай забудемо все. Давай збережемо нашу родину, - тихо сказала я.

І знову зрадницька сльоза видала мене і те, наскільки мені важко в цей момент.

Він посміхнувся радісно, і знов поцілував, щоправда вже в мою щоку.

- Я такий радий, що ти нарешті це сказала. Авжеж, давай. Я лише через вас їду туди. Ви - найдорожче в моєму житті.

Тут вже водій автобуса голосним басом повідомив всім сідати по своїм місцям, бо через пару хвилин автобус вирушає в рейс.

Максим знов поцілував мене і пішов займати своє місце.

Я махала йому навіть тоді, коли автобус повернув за поворот.

І поки дійшла додому, то думала, що виплакала душу. Так було боляче. І було якесь передчуття. Передчуття чогось поганого. Плакала я і гнала від себе такі думки.

Діти були ще в школі. А мені треба було ще встигнути вдома попоратися. В цей день я відпросилася на роботі. Добре, коли начальниця - все розуміюча жінка.

Дійшла додому неквапливим кроком. Треба було якось заспокоїтися. 

Стала поратися по господарству. Приготувала вечерю. А відчуття чого поганого так і не зникло. Тривожило мене. Глянула на мобільний. Дзвінків від чоловіка не було. Не витримала і написала повідомлення. Через хвилину прийшла відповідь і я видихнула полегшено.

"Все гаразд. До кордону ще недоїхали. Не переживай. Цілую вас."

Донечки приїшли зі школи і стали випрошувати як завжди погуляти, перш ніж робити уроки.

Я знову відчула те погане передчуття. Щось було не так.

Вхідний дзвінок  на телефоні аж трохи змусив занервувати. Дивно. Володимир. Син баби Марти. Давно він не телефонував. Хоча... Він же зараз живе за кордоном.

- Ало, Вово, привіт. Так. Ні. Я сьогодні не бачила твою матір. Ні. Не ходила. Добре. Сходжу і гляну. Може вона знову телефон на безвучний режим поставила і забула. Це ж не вперше. Не нервуй, - відповіла я. 

Старенька сусідка часто забувала про телефон. Ну не подобалися їй сучасні гаджети. Та і пам'ять у неї була вже далеко не та, що в молодості.

Я попередила донечок і пішла провідати сусідку.

На стукіт в двері ніхто не відповів. Але знаючи звичку не замикати двері, я легко увійшла до хатинки. 

- Тітко Марто, ви вдома? - стала я її гукати.

Ніхто не відповів. Але було якось все не так...

Я стала оглядати будиночок. І в дальній кімнатці нашла її...

- Тітко Марто! - кинулася я до бабці без свідомоості.

Дістала миттю мобільний і набла шкидку. Потім знайшла ледь помітний пульс і видихнула. Значить жива! Слава богу! 

Швидка приїхала лише через півгодини. Не вибачилися, зайшли безцеремонно до хатини. Фельшер лише поверхнево оглянув бабусю і махнув головою санітарам. Вони відразу безцеремонно майже кинули її на носилки. І тут я не витримала.

- Можна обережніше? Вона - жива людина. 

Фельдшер лише зверхньо на мене глянув.

 - Ви - її донька?

- Ні, - вирвалося в мене. - Я - сусідка. Приглядаю їноді за нею.

- От і приглядайте краще. А то вказують тут мені що і як робити! Передайте її дітям чи родичам, щоб приїхалидо лікарні з грошима. Лікування потребуватиме коштів. І хай мало не беруть. Там одні тільки капельниці потянуть тисячі на три.

- Але ж... - почала я.

Та всі вже сиділи в машині скорої і чекали на фельдшера. А той не хотів зовсім зі мною говорити. Його явна указка на гроші та хабар дали мені зрозуміти, що до бабці краще б відносились, якби я їм відразу заплатила. А в мене самої грошей не було. Значить, нічого нам і розмовляти.

Я поспіхом повернулася додому. Знайшла телефон знайомої медсестри. Ми з нею вчилися в одному класі. 

- Ало, Надю? Ти зараз на своїй зміні? Ні? Як жаль. А зранку заступаєш? Слава богу. Так. Там мою сусідку повезли. Я знайшла її без свідомості. Допоможеш дізнатия що з нею? Бо мені прямо сказали, що я їй ніхто і не маю права нічого питати. Ааа... Зрозуміло. Що? Навіть зможеш провести мене провідувати її? Ой, дякую тобі. Щире дякую. Щоб я без тебе робила?  Її син зараз за кордоном живе, тому за нею нема кому доглядати в лікарні. Сама розумієш, що доведеться мені це робити. Та так.  До завтра тоді. І ще раз дякую тобі.

Вимкнула телефон і видихнула. Треба було ще зателефонувати Володимиру. Але було знову так тяжко на душі. От як сказати йому, що з його матір'ю  трапилося таке, що вона в лікарні? Не знаю, але маю це зробити. Вирішила не тягнути, бо тоді я точно не зважуся. Набрала виклик.

- Ало, Вово? Так. Я її знайшла. Вона жива. Але їй стало погано. Я знайшла її без свідомості. Зараз вона в лікарні. Але попередили, що треба гроші і чималі на лікування. Завтра зранку буду знати більш конкретно.