Моє (не)терпіння

15.

- Не зрозуміла, - вихопилося від подиву у мене.

Оля, та сама розкішна жінка, яка була просто офігенною в моєму розумінні моди та краси, зараз стояла в розстебнутій шубці, з розмазаною трохи помадою червоного кольору і зовсім заплаканою, що вся космтика на очах потекла. Сумка з відомим логотипом Шанель непотрібним придатком висіла у неї на руці.

Я була, м'яко кажучи, в шоці від побаченого.

Оля рішуче зашла в коридор, відсторонивши мене рукою вбік.

- Де цей зрадник? Куди сховала цього черв'яка? - закричала вона, роздивляючись по сторонам.

Я відмерла.

Все-таки це мій дім.

І тут мої діти, які до речі вже зацікавлено виглядали з кухні на невідому їм гостю.

- Роззувайся, роздягайся. А потім поговоримо. Бо я зовсім не розумію, кого ти шукаєш і чому в мене.

Я розуміла, що потрібно уникнути скандалу та крику. Мої діти не заслуговували на таке видовище.

- А ви, - звернулась я до дівчаток. - гайда на кухню. Доліпите і йдіть гуляти. Я сама попечу печиво.

Оля вже роздяглася і не розуміла, що їй робити далі. Десь подівся її запал, її нестримні емоції. Навіть злість зникла з погляду.

Я її провела до кімнати. Чоловік мій порався по господарству, тому у мене був час на розмову без свідків.

Оля сіла на диван.І її погляд був не таким магічним та заворожуючим, як тоді в ресторані. Здавалося, що вона вигоріла зсередини. Зник той яскравий вогник.

- А тепер розповідай. Не розумію, чому я по-твоєму - зрадниця.

Оля мовчала зо дві хвилини. Потім стала мнути пальці нервово.

- Я не можу знайти Сашка. Він залишив лише повідомлення, що знайшов собі іншу, і щоб я його не шукала. На мої дзвінки він не відповідає. Мабуть, заніс мене в чорний список, скотина, - схлипнула вона.

- А я тут до чого? - я розуміла, що все вказувало на мене.

Але ж Оля знає мене з часів універу. І знає, що я - не така. Чи я помилялася?

- Я була така зла на Переяславського,коли прочитала те бісове повідомлення! І першою лише ти спала мені на думку. Ну куди він пішов? До кого? А тут ти була з'явилася. Його студентське кохання. Подумала, що він згадав старі часи і вирішив надолужити с тобою... А я... Як же я?.. Я ж душу в наш шлюб вклала. Я ж його кохаю. Переживаю за нього...Я стільки для нього зробила... Старалася... Дітей він не хотів. То я терпіла... Стала вкладати все більше сил в бізнес. Потім захопилася ресторацією. Хоча ресторани - то скоріше моє захоплення, хоббі так би мовити. Моя віддушина...

Оля навіть посміхнулася. А потім замовкла.

Переді мною сиділа жінка. Зраджена. Але все рівно любляча. Як же мені стало соромно перед нею за те побачення з Сашком!

- Вибач мене. Я теж винна перед тобою. За те побачення в ресторані. Але відразу хочу виправдатися. У мене не було ніяких намірів на Сашка. Він для мене - лише друг. І не більше.

Оля слухала мене і гірко посміхалася.

- Ти думаєш, що то вперше було? Що я вперше застала його на побаченні з іншою?

І вона розплакалася. Плакала тихо, але так гірко.

Я не витримала і стала її обіймати, погладжуючи по голові та спині втішаючи. Я розуміла, що їй потрібен цей момент. Щоб виплакатись, щоб вигнати з душі цей весь розпач, негатив, біль. Я дійсно її розуміла. Ні. Я не була в її положенні. Але що таке душевний біль, я знала.

Через деякий час Оля затихла. Стала оглядатися навкруги.

- А в тебе так затишно. Домом пахне, - сказала тихо вона.

І тут я також відчула запах випічки.

- Ой лишенько! Дівчата! - підірвалась я і полетіла на кухню.

А там мої донечки з Максимом пекли печиво.

- Мамо, а ми с татом вже печемо! - кинулась обіймати мене меньша.

- Марусь, не переживай. Я з ними впораюсь, - витер руки Максим.

Я оглянула кухню.

За цей час вони вже все прибрали. І навіть поли помили!

- Чайник скоро закипить, - додав мій чоловік, який мене за сьогодні в котрий раз здивував.

Я повернулася до Олі.

- Чай будеш? Хоча чому питаю. Будеш.