14.

Я летіла додому. І ще не добігла до повороту на наш провулок, як на сусідній вулиці як раз за дві хати до повороту побачила свого чоловіка. Біля будинку Гальки! Він мило говорив з нею через хвіртку. Вона заливалася сміхом своїми червоними губами, кидаючи на нього грайливі погляди нарощеними віями нереальної довжини та густоти, хвойда сільська! А мій (чи може вже і не мій) чоловік щось їй захоплено розповідав. Я підлетіла в момент. І вони обоє явно не чекали на мою появу. 

Галька відразу зблідла, помітивши мене. Чоловік відразу замовк на півслові.

- Ну і чому замовкли? Давайте і мені розповідайте. Я теж хочу посміятися. Маю право. Ну? - відразу накинулася на них я.

Галька відмерла першою.

- Ой, Марусенько, а ми на тебе й не чекали. Ти з'явилася так несподівано.

Та вона зрозуміла з виразу мого обличчя, як це все виглядало з мого боку.

- Ні-ні, Все не так як ти подумала. Максим просто зайшов..

Я не витримала. Мої нерви не витримали. Думала, що не буду влаштовувати істерик, тим паче на людях. Але не витримала.

І закричала мабуть на півсела.

- Просто зайшов?! Може, ще й просто якось випадково ви переспали? Чи чекали на мене, щоб свічку потримала?! 

Мій чоловік підійшов впритул до мене і погляну в мої заплакані очі. Так. Я навіть не відчула, як гарячі сльози текли по щоках.

- Марусенько, не треба. Не треба сліз та істерик. Це дійсно не так як виглядає, - спокійно сказав він, витираючи рукою обережно мої мокрі щоки.

Я негативно стала махати головою.

 - А як це виглядає? Максиме, ти хочеш виставити мене чокнутою?

- Дурненька, я просто зашов забрати конверт з документами, які листоноша знову перепутав. Ну, як завжди, - і мій чоловік мене обійняв ніжно. А я не могла повірити, чи може й не хотіла. 

Хоча через спільну назву вулиці і нашого провулку, саме до Гальки потрапляла наша кореспонденція. В неї була вулиця Степова, будинок сім. А в нас провулок Степовий, будинок сім. Ця путанина була постійною за останні десять років.

Та я стояла стовпом. А Максим мене обіймав на очах у продавчині і ніжно гладив по спині, заспокоюючи. 

- Боже, які ви все-таки милі, - тихо сказала вона, дивлячись на нас.

А Максим подивився в мої очі і витер обережно мої сльози рукою.

І тут мені дійшло!

 - Які документи?..

Максим спокійно став пояснювати. І дістав великого конверта з пакету, який висів на його руці до цього.

- Я пішов в нічну зміну сторожем до нашого фермера. Хоч якась, але додаткова копійчина. Але мені розповіли, що можна заробити значно більше. В Польщі. Я можу працювати і будівельником, і прибиральником. Ким-завгодно. От мені і допомогли оформити документи на виїзд за кордон. Але на білет і страховку я заробляв сторожем і відкладав. Спочатку не говорив тобі, щоб не нервувала. Думав, скажу коли документи оформлю.  А тут ти з тим знайомим... 

Він важко видихнув. Зібрався з думкаи і продовжив пояснювати, поки мої таракани в голові не понавигадували ще чогось.

- Ось нарешті отримав всі документи і квиток вже замовив. Тому і думав, що сьогодні ввечері все тобі розповім.

У мене було якось зовсім дивно на серці. З одного боку, відлягло полегшено, що не пив, не грав на гроші, не зрадив з іншою. А ось з іншого... Було боляче. Душевно. Чому не сказав? Чому не поділився планами? Невже я не варта того, щоб зі мною поговорити?

- Коли?- ледве змогла запитати через клубок емоцій, які не давали говорити.

- Через три дні автобус, - зрозумів він моє питання.

Вже вдома ввечері готувала з дівчатами маленькі солодкі конвертики з варенням. На кухні була розсипана мука.  На столі в три пари рук розкачували тісто, різали на квадратики. Мої дівчатка старалися не капати густим варенням, щоб маленькі уварені шматочки помістити по середині квадратиків і обережно їх загорнути кутиками до центру.

Вже давно стемніло на дворі. Дні давно стали короткими.

Собака залящала у дворі. Потім ми почули як хвіртка відчинилася. У нас була така ручка, що її було чутно в кухні.

Ось хтось постукав у двері.

- Дивно. Я нікого не чекала, - мовила я, струшуючи муку з рук, і пішла відчиняти.

- Хто там? - запитала.

- Відчиняй, зраднице! - почула знайомий голос.

І не повірила. Але відчинила двері.

На моєму порозі стояла Оля!