12.

Цікавість мене пекла зсередини. А Переяславський змінювася в обличчі. 

І мовчав!

Раніше б я мовчки терпіла і чекала розвитку подій. Та моє терпіння давно зрадило мені.

- Вибачте, ми не знайомі. Я - Марія. А вас як звати? 

Незнайомка здивовано повернула до мене голову, відриваючи свій погляд від Сашка.

А тот бісів залицяльник мовчав!

- Маруся? Та сама?.. - її питання мене здивувало.

А вона сіла на вільний стілець за нашим столиком. 

Розмова мала бути довгою.

Ми з нею вперше зустрілися. Хоча... Її деякі жести мені декого нагадували.

- А я - Оля, - представился вона. - Так та сама! Але тоді нас переплутав Сашко, а зараз мабуть вирішив згадати минуле.

Її сумний голос вкінці мене вразив. Зникла в момент її нахабність і впевненість.

І вона так само як і я дивилася в сторону мовчазного Сашка.

Ну чому він мовчить?...

Я згадала її!

- Оля... Вибач, що не впізнала. Забагато часу минуло.

Жіночка махнула рукою.

- Я не ображаюся. Тоді ми не були подружками. Так лише бачилися на спільних лекціях. А ось мій Сашко, бачу, тебе до сих пір забути не може. Так, Саш? Я права? Це через неї ти дітей не хочеш?

Я була в шоці. Ні.  Я БУЛА В ЩОЦІ!!! Що відбувалося?! І куди я потрапила? В дурний розіграш? Здавалося, що все це відбувалося не зі мною. Та потихому ущипнувши себе, зрозуміла, що все це - реальність. Чорт! Реальність. Дурна, незрозуміла реальність.

А Переяславський вирішив розморозитися і почати говорити. Бо наші питання так і залишалися без відповідей.

- Сашко, може все-таки ти поясниш хоч щось? - натиснула я на нього.

-Ну, я... Розумієш, це якесь непорозуміння... - почав він.

А Оля обурилася.

- Непорозуміння? Бачу, що наш шлюб - то суцільне непорозуміння.

У мене з'явилося відчуття, що зходжу з розуму, мій дах злітав у вільний політ.

- Шлюб?.. Тобто це з нею у вас договірний шлюб? Це з нею ти живеш порізно?

-Порізно?! - обурення Олі набирало оборотів. - Які нахрін порізно?! Ми живемо в одній квартирі! Спимо в одному ліжку. То який тоді у наш шлюб, любий? 

А Сашко скривився.

- Справжній... Та все-рівно ми вже давно живемо окремими життями. Ти живеш лише своїм бізнесом. 

Оля єхидно посміхнулася.

- Авжеж. Завдяки моєму бізнесу у тебе є додатковий прибуток. До речі, це мій новий ресторан. Викупила місяць назад. Як вам?

Я розуміла, що її мало хвилює моя справжня думка. Та я була дійсно вражена, що Оля виявилася успішним ресторатором. Адже цей ресторан був дійсно успішним.

- Тут дуже гарно та приємно. Салат був чудовим. Хоча який з мене критик... - відповіла я лише б не мовчати.

Тут подав голос Переяславський.

- Чому не сказала, що цей ресторан тепер твій? Я б сюди не прийшов.

- Ой, коханий, - знову єхидно стала посміхатися йому Оля. - Не обманюй хоча б себе. Приходив би, приходив. Ти ж завжди ходиш в мої ресторани аби не платити.

Я зрозуміла багато.

І відчувала, немов мене облили помиями. 

Моя нервова система дала сбій. Все. Досить!

Я встала.

- Вибачте. Але мені пора. Мене вдома чекають діти. А вам треба досить багато обговорити. Вибачте, що втрутилася в вашу родину. 

І пішла. Так хотілося обернутися і подивитися на їхню поведінку. На те, що вони будуть робити. Та якщо чесно, то моя гордість була для мене важливіша, аніж надмірна цікавість. Тому я не обернулася ні разу. Забрала свій верхній одяг і вийшла з ресторану. Вдихнула прохолодне повітря і в голові прояснилося. Немов все відбулося не зі мною. 

Дістала мобільний. Глянула на час. Зателефонувала своїй знайомій, яка жила в місті.

 На прохання переночувати, бо прогавила останню маршрутку, моя подруга відразу радісно запросила вгості. Заскочила в потрібну мені маршрутку, яка довезла мене як раз до подруги.

Там зателефонувала додому попередити. А потім ми з подругою сиділи допізна на кухні. Імпровізований дівич-вечір. Давно в мене не було таких посиденьок. Виговорилися ми з нею. І наплакалися, і насміялися. Легше стало на обом.