10.

Думаєте, що далі було?

Думаєте, що вгадаєте з першого разу?...

Ні. Мабуть не вгадаєте.

Чоловік мій прийшов... Але вже вранці.

Ні. Він не був п'яним, чи обкуреним. І від нього не тхнуло чужою жінкою. Прийшов втомленим. Попросив поїсти, пішов помитися. Лише потім зайшов до дівчаток. Помітив стан донечки. 

Я ж до ранку вже перегоріла. Мій запал зійшов на нівець. Залишилася лише глибока образа на нього. Та ще з'явилося відчуття провини... моєї. А все через Переяславського. Якби не він, я б не затрималася в місті і ввечері була вдома. Хоча... Він привіз мене додому, купив ліки. Це ж я йому гроші винна тепер за ліки!

Ну, а поки я горіла від сорому в думках, мій чоловік мовчки поцілував мене в щоку, сказав "Солодких снів" і пішов спати в нашу кімнату. Він лише глянув на ліки, які лежали на полиці, і нічого не сказав. Взагалі нічого. Може йому дійсно байдуже? 

А я відпросилася на роботі, приготувала сніданок, а заодно і обід. Машинка допрала білизну. Я все вивісила і помітила сусідку бабу Марту.

- Доброго ранку, тітко Марто! - привіталася я гучно. 

Зі слухом у бабці вже було не дуже, хоча вона і не хотіла цього признавати. Сусідка була наймолодшою з бабусь нашого краю села. Їй було всього сімдесят чотири. Наступного року вже ювілей намічався. І баба Марта з подружками своїми вже планували святкування з розмахом в їхньому розумінні.

- Доню, вітаю. Чула, мала твоя захворіла? Як вона?

- Ой, тітко, -  зітхнула я, підійшовши до парканчика, який символізував межу між нашими дворами. - Вже краще. Температури немає. Та квола моя дитина, їсти не хоче. Горло болить.

Баба помахала головою.

- Нічого. Всі час від часу хворіють. Все буде добре, доню. Не хвилюйся. Та й лікарка наша всіх дітей на ноги ставить. Досвід у неї є, та й голова завжди на плечах. Ось ще дам тобі варення з калини. Ти з водою розбав та дитині дай. Воно допоможе швидше вилікуватися. Рецепт моєї бабці. Потім і тобі розкажу як я його варю.

І передала півлітрову баночку червоного як кров варення .

Сльоза вдячності скотилася по моїй щоці.

- Дякую, тітко Марто. Дуже дякую. Від вас я отримала стільки турботи, допомоги. Тій словом ви завжди утішите. Не те що мій чоловік з його мамцею.

Сусідка нахмурилася.

- Ти про ту пройдисвітку? Не печи своє серце, доню. Та лярва того не варта. Все життя прожила лише для себе, прикриваючись дітьми і роботою. А як була чорноротою ледаркою і п'яницею, так нею і залишилася. 

Мені стало зовсім тяжко на душі.

- Ще й синочка свого туди тяне, в ту прірву з водкою та пивом. Там же лише багно та нечисть. Як ото їй не соромно внукам в очі дивитися? - продовжувала говорити баба Марта.

- Хозяйко! - гукнула якась жіночка біля воріт мене. - Можна глянути на показники газу?

А, це контролер з газового. Добре, що не прийдеться продовжувати бесіду з сусідкою. Набридло згадувати про недородичів.

- Заходьте! - крикнула я контролеру. - Собака там не дістає. Не переживайте. 

- Іди, доню. Відриваю я тебе від роботи, а в тебе мабуть знову планів на цілу роту, - все зрозуміла бабця. - До речі, дякую за сад та город. 

Це вона про те, що я доглядаю її та їншої бабці, яка получ зі мною живе, але з іншого боку, садки. По молодості нагребли вони землі для городів та садків. Насадили розкішні сади. А тепер я їх доглядаю. За останні два роки досить омолодила. І фруктів та ягід було дуже багато. Лише встигала їздити до міста та продавати на базарі. Жаль, що містяни не цінили фрукти без гмо і мені доводилося віддавати їх майже за бесцінь. 

Так минуло два тижні. 

Моя донечка виздоровіла. 

Чоловік так і зникав десь. Майже не говорив зі мною.

А я була так виснажена роботою та турботами за дітьми та сусідкою, яка прихворіла, що мені було не до чоловіка. Не тріпає нерви - і за це дякую. 

Знову довелось їхати до міста. Слава богу, що не по роботі. Лише одноденні курси по техніці безпеки. 

Майже відпочила, так я скажу. Сидіти і слухати - це не важко. Потім була атестація. Получила документи по завершенню і попленталася на зупинку.

Всілася на дерев'яну лаву, і стала прогортати стрічку новин в телефоні. Я просто чекала маршрутку. Не запізнювалася, не поспішала. Просто спокійно чекала. Залишалося півгодинки до моєї міжміської маршрутки.

- Мене чекаєш? - почула я знайомий чоловічий голос поряд.

- О, привіт. Ні, не тебе.

Він посміхнувся. Може й образився, та виду не подав.

- Давай підвезу. Мені все рівно не має що роботи цього вечора.

Я розуміла, що ой як він бреше!

- Не може бути? А як же молоді гарненькі паняночки на одну ніч? Невже тобі вони набридли?

- Олю, давай підвезу. Я дійсно не занятий.

А я вже стала замерзати на тій клятій зупинці. І думка майнула в голові "А чому ні?"

- Добре. Лише додому.

Ми сіли в його машину. Так. Я, така дурепа, сіла в його машину. 

Там було тепло. Я розслабилася. Зовсім не дивилася куди ми їдемо. А треба було! Може б тоді вечір не закінчився таким ... чином.