9.

Ми дійсно долетіло до мого дому за півгодини. Сашко тиснув на педаль газу щосили.

Як тільки машина зупинилася, я відразу вибігла і полетіла до дітей в домі.

Світло горіло майже в кожній кімнаті. А що? Відразу видно, що діти самі вдома. 

Моя старша донечка не бігала, а сиділа біля меншої сестрички і тримала на її  чолі мокре полотенце.

- Мої рідненькі, я в дома.

- Мамо! - підірвалася до мене старша і обійняла.

Я її поцілувала, потім підійшла і сіла поряд біля мого меньшого янголятка.

Кволість, червоні щоки, дивний блиск в оченятах. Можна не бути лікарем, і так зрозуміло - дитина захворіла.

Зміряла температуру.

Тридцять дев'ять та один!

- Доню, швиденько неси мені мій мобільний, - попросила старшу.

Відразу зателефонувала до нашого педіатра.

- Ало, Оксано Дмитрівно. У нас дитина з температурою. Так. Тридцять дев'ять та один. Півгодини тому була тридцять вісім. На ліки температура не падає. Так. Чекаю.

Поклала мобільник в карман. 

Я важко видихнула. Розуміла, що через п'ять хвилин прийде наш педіатр, який живе на сусідній вулиці, та сама огляне  мою дитинку.

- Може швидку викликати? - запитав Сашко, який стояв в дверях і чекав.

А я навіть встигла забути взагалі про нього.

 - Ні. Зараз прийде наш дитячий лікар. Вона недалеко живе.

Потім я  оглянула весь той безлад в домі. Діти самі себе розважали як могли.

- Ти заходь, сідай ось на крісло. І вибач за безлад. Ми гостей не чекали, - не стрималась і вибачилась я. 

Мені було дійсно ніяково перед знайомим. Тим паче що я не любила взагалі, коли приходив хтось без попередження. 

Але тут мені було головніше здоров'я моєї донечки.

- Не парься, Маш, - махнув рукою Переяславський, всівшись в крісло навроти.

- Може чаю зробити? - подала голос моя старша донечка.

Вона чудово пам'ятала, як я приймаю гостей. І вона завжди старалася мені допомагати. Моя помічниця.

Я лише ствердно махнула головою. Сил на слова уже не було. Лише хотілося плакати. Мабуть від утоми та безпорадності. 

- Я допоможу, - коротко сказав Сашко і вийшов на кухню. 

А я сиділа і дивилася на свої руки. Руки, які були хоч і тепер з манікюром, та з виснаженою шкірою, з павутиною шрамів тоненьких від порізів то бур'яном на городі, то папером на роботі. Чомусь шрамики повністю не зникали. Та й після щоденної праці шкіра була в зморшках. Одним словом, страшні та відразливі руки. Немов моє життя. Хоча ні. Моє життя не таке. Тим паче я сама можу змінити своє життя. Варто захотіти.

Зі своїх думок я виринула лише, коли почула стукіт у вхідні двері.

Прийшла наша лікарка.

Я пішла її зустріти.

Після огляду лікарка довго щось писала, потім дала список ліків та рекомендації як їх приймати.

- Дякую, Оксано, що прийшла, хоча вже ніч на дворі.

Вона лише махнула головою.

- Машо, це моя робота. Тим паче тобі як і мені в житті головне - діти. Вихворюйтеся. І не забудь про повторний прийом. Буду вас чекати на огляд.

І пішла.

А я сіла біля донечки на диван, і пробую її гарячий лобик.

-  Я скоро буду, - мовив Сашко, тримаючи в руці рецепт на ліки і читаючи перелік.

І не чекаючи від мене відповіді, швидко вийшов.

Через десять хвилин вже і повернувся. Вручив рецепт і пакетик з ліками.

Лише після прийому ліків через деякий час, донечка міцно заснула. Я знову зміряла температуру. Вже почала знижуватися. Слава богу. 

Старша ж не чекала, а сама покупалася і лягла в своїй кімнаті спати. Я знову для себе відмітила настільки вона в мене доросла та відповідальна. Отже, я правильно  її виховувала. 

Тихенько вийшла на кухню. А там Сашко вже заварює мені чаю.

 - Сідай. Випий. З м'ятою. Твоя донька сказала, що ти саме такий полюбляєш пити.

Я сіла на стілець. А він переді мною поставив чашку. І сам сів також пити, але вже кофе.

- Ти мене вибач. Трішки похазяйнував у тебе на кухні. На плиті стоїть сковорідка. В ній смажені яйця. Ти ж мабуть голодна. Бо ми вже поїли з твоєю донькою. І вирішили тобі залишити. 

- Дякую, але навряд я зможу зараз їсти, - знітилася я. 

А я дійсно знітилася. Бо зовсім відвикла, щоб хтось за мене переживав, а тим паче кормив мене.

- У тебе так гарно все на кухні розтавлено. Все логічно. Все на своїх місцях. Дуже зручно. Навіть без твоєї допомоги знайшов все необхідне легко і швидко, - зробив він мені комплімент. 

Я розуміла, що він хотів мені сказати приємне, щоб відволікти від поганих думок.

Так ми допили чай і Сашко став збиратися додому.

- Я буду їхати. Бо дорога далека. Вибач, що затримався.

Він хотів ще щось сказати. Та я його перебила і тихо сказала:

- Дякую. За все. Розумію, що в тебе були інші плани мабуть. А тут я зі своїми проблемами. Вибач...

Він спохмурнів. Взяв мене за плечі і подивився в очі.

- НІколи не вибачайся за хворобу дитини! Ти навіть не розумієш, але я так давно мрію про ось таке щастя. Діти, ще й двійко! Це ж велике щастя - їх мати. А... - він зрозумів, що дуже стис мої плечі, бо мені було боляче, і різко відпустив. - Я краще поїду. Бо ваш татусь може все неправильно зрозуміти. До зустрічі, Олю.

Сашко підморгнув мені з посмішкою і вийшов з будинку, тихо зачинивши за собою двері.

Я почула звук двигуна його машини, як він рушив та поїхав.

Я сіла на кухні. Дивлюся на чашку з недопитим чаєм.

І не витримала.

- Боже, що я кою?! Що на мене найшло? В місті майже поцілувалася з ним, потім приперла його до свого дому, до дітей. А тепер я жалкую що так його легко відпустила? Я що, зовсім з розуму зходжу?

Ще півгодини внутрішніх  мук та докорів.  А потім ...

- Так, стоп! А де це мій чоловік так пізно? Знову десь віється? 

Дістала мобільний. Злість закилала в жилах. Разів з сім телефонувала до нього. Абонент мій поза зоною досяжності!  Ну, прийди додому, абоненте, попади в зону моєї досяжності...