11.

- Ти обіцяла мені одне побачення, не забула? - Сашко сидів за кермом. Ми їхали на його дорогезній машині. І мені в которий раз було ніяково. От правда. Інші кайфують від таких машин, мріють про них. А я... Не така як інші. Не розумію, чого, але я щиро не в захваті від купи дорого металу, запаху шкіри. 

 - Я пам'ятаю. 

Так я чудово пам'ятала. Не могла забути. Тому що докори сумління мене гризли з того самого моменту,  як я пообіцяла це кляте побачення.

- Не дасиш задню?  - хитро подивився він на мене, потім знову перевів погляд на дорогу. - Приїхали.

Я озирнулась. 

Ми зупинилися перед черговим дорогезним рестораном на набережній. Нічого дивного. Сашко міг собі дозволяти хоч кожного вечора ходити по таким закладам. Я ж... А що я? Я - звичайна сільська жінка, яка звикла тільки на фото з журналів розглядатати такі ресторани.

- Ну, ти йдеш? - вже відкрив двері з моєї сторони Переяславський та подав галантно мені руку.

Вибора як такового у мене не було. Або йти з ним в той дорогезний ресторан, або як дурепі розвернутися і йти шукати зупинку міського транспорту, бо на таксі у мене просто б не вистачило коштів.

Я подала йому свою руку. Дивно, але моя досить немаленька рука посто потонула в його величезній руці, немов у лапі ведмедя.

Ми зайшли до просторого фойє. Там здали в гардероб верхній одяг. І під руку з Сашком попрямували до замовленого раніше столика. 

Тиха атмосфера ресторану відразу налаштовує на позитив, на відпочинок, і навіть на романтику, таку тиху та неквапливу. Я могла лише захопленно роздивлятися навкруги. Мені все дуже подобалося. Лише спосіб, як я сюди потрапила, мене опечалював.

Сашко відразу зробив замовлення за нас обох. Це в один момент мене внутрішньо напружило. Не подобається мені, коли вирішують за мене, не питаючи. 

Мабуть мої емоції відобразились на обличчі.

- Тобі щось не подобається? Можемо замовити щось інше, - запропонував Переяславський. 

Але внутрішнє відчуття тривоги та незручності від того, що відбувалося, не полишали мене.

Принесли салат. По кількості зелені та порізаних перепелиних яєць зрозуміла - салат цезар. Я хоч і живу в селі. Та знаю декілька сучасних страв. Не зовсім на хуторі живу, відрізана від світу. Стала пробувати на смак. Нічогенький такий салатик. 

- Бачу, що страва тобі смакує, - посміхнувся задоволений Сашко. - Навіть не намагайся брехати. По обличчу бачу, що тобі смачно. 

Якось розмова не клеїлася. Тому ми недомовляючись просто стали їсти.

 - Оце так люди! Переяславський вирішив вийти в світ з новою пасією! - хтось вигукнув позаду мене.

Посмішка в момент зникла з обличчя Сашка. Він дивився на того, хто стояв позаду мене. Він добре знав, хто там стоїть. І явно перелякався. Дуже.

Моя цікависть перемогла. І я обернулася. 

Висока, гарна, доглянута жінка з довгими чорними локонами в дорогезній вечірній чорній сукні. І явно знала Сашка не один день. Адже вона дивилася йому прямо в очі з єхидною посмішкою на накачаних ботоксом червоних вустах. При цьому Переяславський став ховати погляд, дивлячись то в тарілку, то на свої руки, то взагалі в бік.

Хто вона в біса така? Чому він ховає погляд? І чому взагалі я  сюди приперлася?!