8.

Ось тепер, що мені робити? Сиджу в крутому дорогезному ресторані. Переді мною дуже добре знайомий гарний чоловік, якого досі хвилює моє ставлення до нього. А в голові лише питання - як мені живеться з моїм чоловіком? 

Відповіді я не знаходила в голові. А може і не хотіла навіть починати пошуки відповідей взагалі... Не знаю. 

Мою розгубленість Сашко розцінив по-іншому.

- Знаєш, Маш, а може підемо пройдемося? Тут поряд наш парк. Його недавно реставрували. Дуже гарно та сучасно вийшло. Пішли?

Я навіть зраділа, що так легко вийшло  відійти від такої неприємної теми. Ми майже поспіхом в повній мовчанці доїли замовлені страви. Дивно, але я навіть смаку не запам'ятала їхнього. 

... Йдемо парком. Куди не глянь, відразу згадується який випадок з минулого. То як сіли на пофарбовану лаву, то як допомагали вуличним музикантам побільше заробити. Багато було чого згадувати. Легко дихалося нам обом. Здавалося, що всі мої неприємності та розчарування залишилися десь позаду. Та гіркота на душі не проходила. 

- А давай купимо солодкої вати? Такої кольорової? Пам'ятаєш, як колись вітром здуло вату з палиці і вона застряла у Жеки на голові? І всі його кучері були в солодкому! Як тоді було смішно - наш кучерявчик став солодким.

Я сміялася, щоки вже боліли. Але щось тривожило.

Потім почало вже і сутеніти.

 Сашко мене обійняв, прижав до себе. Приємно, коли на тебе гарний чоловік дивиться  такими очима. З'їв би мене, та не зможе. В голові було легко, від такої порції уваги до мене як до жінки навіть в голові паморочилось моментами. 

Почали вмикатися вуличні ліхтарі в парку. Така романтика! 

Ось він мене обійняв міцніше, і вже навіть поцілував. Я пам’ятала ще зі студентських років смак його поцілунку. Так, я ще тоді з ним цілувалася. І ні, не через кохання, а на спір. Але смак його поцілунку, м'якість його гарних чітко окреслених губ я до сих пір пам'ятала. І ось цей момент. Він. Я . Наш парк. Спогади. Обійми. І майже поцілунок...

"Ні"! - майнуло в моїй голові. 
І через пару секунд заграв мій мобільний. 

Я силою винирнула з його обіймів. Стала шукать телефон в сумочці. Ну чому в такі моменти моя маленька сумочка стає бездонною? Я не відразу, але знайшла телефон. Відповіла на дзвінок. 

- Так, доню. Так. Ні. Я ще в місті. Що? Сестричка горить? Щоки червоні?! Ти зміряй температуру. Вже? Тридцять вісім і один?. Я їду додому. Так. Як буду під'їжджати, передзвоню. Так. Давай їй нурофен як написано. А де тато? Як нема вдома?!

Сашко з сумом дивився на мене, поки я говорила по телефону. Але коли почув, що діти вдома самі, відразу сказав:

- Скажи, що будеш за півгодини.

- Так, доню. Не плач. Я буду за півгодини вдома.

І завершила розмову. Тут мені дійшло.

- Як за півгодини? Маршрутка їде півтори години!

Він взяв мене за руку і повів рішучим кроком до виходу з парку, де на стоянці поряд залишив свого чорного джипа. Сашко був не сердитим, просто в момент став дуже суворим, зібраним, зосередженим, немов став іншою людиною.

- Сідай! Я сказав, що будеш - значить будеш. Про пасок безпеки не забудь.