6.

Так я варилася у власному котлі. Тут родина, яка розвалювалася на очах. А з іншого боку була робота, яку я в душі ненавиділа, але необхідність в грошах пересилювала мою ненависть.

На третій день я їхала в обласний центр стоячи маршрукою. Бо місць не було. Ось так. В духоті та тісноті стоячи дві години в дорозі. І це лише в одну сторону.

Приїхала. Потім з пересадкою добиралася до місця призначення. Наше головне відділення, будь воно неладне. І до всього при тому виявилося, що необхідна людина сьогодні не працює. Тому здати всі документи за один день не вийде.

Та ну його! Почала лаятися. При цьому не підбирала слів. Цензура була наглухо забута. 

- Ніколи б не подумав, що ти вмієш лаятися, Оль! - позаду хтось з таким знайомим голосом мовив до мене.

Що до мене, то я зрозуміла, коли цей хтось поклав руку на моє плече.

Різко розвернулась. Зла була, і дуже. Думала, що хоть на комусь зараз відірвусь. 

І завмерла шоковано.

- Сашко? Переяславський? 

Переді мною стояв високий чоловік. В дорогому костюмі, з краваткою. Широкі плечі, спортивної статури. Чорна чуприна так і залишилася кучерявою. Але тепер це був творчий безлад на голові, а не курява. Модна борідка, художньо вибрита. Але карі очі так і поблискували від сміху. А повні вуста єхидно посміхалися. Він завжди мене висміював раніше. Але не по-злому. Лише хотів мене змусити боротися, огризатися.

- Згадала? Приємно. Але тепер я - Олександр Давидович. Начальник цієї установи, до речі.

- Так і не змінився. Від скромності ти ніколи не помреш, - помітила я.

Потім мені дошло.

- Цієї установи?.. Може, тоді допоможеш? Як знайти ось цього чоловіка?

І показала папірець, на якому мені написали дані нового начальника, так мені потрібного для підписів документів.

- О-о, тобі не повезло. Його не має. 

Я розчаровано сіла на лаву понад стіною. Документи стояли у моїх ніг.

Сашко сів поряд зі мною.

- Знаєш... Я зараз можу його визвати по особистому питанню. Попрошу для мене підписати всі твої папірці. Але будеш мені винна...

Хитра посмішка з'явилася на його обличчі.

- Що? Що я буду винна? - вже тихо запитала я.

Я розуміла, що Сашко не забув, як в універі він залицявся до мене, як я йому постійно відмовляла. Тепер же я боялася того, що він попросить за свою допомогу.

- Підеш зі мною в ресторан? - не вразив він мене питанням. - Ми так давно не бачилися. Поговоримо. Поїмо врешті-решт. Ти ж як і раніше, любиш смачну кухню?

"Боже, він все пам'ятає!" - майнуло в моїй голові.