20.

Вони сиділи на березі, вслуховуючись у мелодійні звуки природи. Сонце яскраво освітлювало все навколо, а водна гладь заспокоювала, розчиняючи всі тривоги.

— Це дуже гарне місце, — мовила Мія, поклавши голову на плече хлопцеві.

Її волосся пахло ледь вловимими нотками жасмину.

Аріл обережно обійняв її за плечі, ніжно погладжуючи руку пальцями. Від її близькості серце хлопця билося частіше, що не могло не подобатись.

— Згоден, — він м'яко усміхнувся, насолоджуючись близькістю і моментом.

— Я вже давно не бачила такої краси. В Арксі майже всі місця відпочинку забудовані або засмічені, — мія простягнула руку і переплела свої пальці з його.

— Сюди немає прямої автомобільної дороги, — Аріл ніжно стиснув її долоню. — Тому це місце не надто популярне. Це наш маленький секрет.

На кілька хвилин між ними запанувала тиша, наповнена невимовними почуттями. Легкий вітерець грався з їхнім волоссям, освіжаючи. Мія спостерігала за качками, що підійшли до річки й бавилися в прозорій воді, а її серце водночас наповнювалось спокоєм і щастям.

— Які в тебе були плани після вступу? — раптом запитала дівчина, малюючи пальцем невидимі візерунки на його долоні.

— Хочеш знати, як сильно ти їх порушила? — усміхнувся Аріл, ніжно проводячи пальцями по її плечу.

— Трохи так, — Мія подивилась кудись в бік, не наважаючись додати щось, що відчувала.

— Нічого особливого. Планував вчитися, знайти нових друзів і осісти в цьому місці, — голос Аріла звучав м'яко, наче легкий шепіт вітру між листям.

— А що на це твої батьки? — обережно запитала дівчина.

— Нічого. Я вже давно від них не залежу. Заробляю сам, — слова Аріла звучали впевнено і непохитно.

— Але ж вони, певно, теж мають для тебе наречену, — тихо промовила Мія, а її пальці несвідомо стиснули його руку ще міцніше.

— Звісно, мають. Але я її не знаю і жодного разу не бачив, — відповів Аріл, нахиляючись ближче до Мії й вдихаючи п'янкий аромат її волосся.

— А раптом вона тобі сподобається, — з легкою тривогою в голосі мовила дівчина, опускаючи очі на їхні сплетені пальці.

— Ревнуєш? — Аріл повернувся до Мії й зазирнув їй в очі.

— Нічого я не ревную, — дівчина швидко опустила погляд. — Чого б це я ревнувала?

— Хіба я не запав тобі в душу? — хлопець хитро-хитро усміхнувся й повільно торкнувся її обличчя, прибираючи пасмо неслухняного волосся.

Щоки Мії враз спалахнули густим рум'янцем.

— Аріле, навіщо ти так прямолінійно? — запитала вона, опускаючи погляд на тремтячі руки, якими вона несвідомо погладжувала траву біля себе.

— Я просто не приховую своїх думок від тебе, — відповів Аріл, ніжно торкаючись її підборіддя кінчиками пальців і піднімаючи обличчя, щоб зустрітися з її очима. — Тут лише ми вдвох. Хоча я розумію, що все відбувається надто швидко, і ти ще не впевнена у своїх почуттях.

— Запав... — тихо промовила Мія, червоніючи ще сильніше, серце у грудях билося так гучно, що здавалося, Аріл міг почути його стукіт. — Але я боюся... Саму себе...

— Ми знайомі недостатньо довго, тож я не тиснутиму, — голос Аріла звучав ніжно й заспокійливо. Він обережно взяв її долоні у свої. — Маєш стільки часу, скільки тобі потрібно. Єдине що, я не терпітиму брехні та недомовок.

Від цих слів дівчина відчула болісний щем усередині. Вона миттю згадала про Райну, і тінь тривоги пробігла її обличчям, порушуючи чарівність моменту.

«Можливо, варто все ж таки зізнатися? А що як він одразу відвернеться і покине мене?» — її голову розривало від протиречних думок.

— Щось ми надто серйозні, — Аріл ніжно торкнувся кінчика її носа пальцем. — Бііп.

Мія одразу дзвінко розсміялася, на мить відволікаючись від тривожних думок. Вона міцно обійняла хлопця й притулилася до нього, вдихаючи заспокійливий аромат ментолу, що вже став таким рідним. Мії не хотілося думати про майбутнє. Було тільки тут і зараз.

Ближче до вечора, коли сонце вже фарбувало небо в теплі помаранчеві відтінки, вони рушили назад до будиночку. Йшли під руку, наче справжні закохані, час від часу обмінюючись ніжними поглядами.

Мія увійшла до кімнати й перевірила телефон. Жодного повідомлення від батьків. Навіть Еміль нічого не написав. Усе це лякало її, виглядало як затишшя перед бурею.

— Що там? — запитав Аріл, зазираючи до кімнати, спираючись на дверний отвір.

— Взагалі ніхто не пише, — дівчина знизала плечима, нервово перебираючи пальцями край сорочки. — Невже моя родина здалася?

— Сумніваюся, — хлопець похитав головою, провівши рукою по неслухняному волоссю. — Хоча, хто їх знає.

Вони нашвидкуруч повечеряли в тиші, лише звуки столових приборів порушували мовчанку. Мія весь час думала, що робити далі, її погляд часто блукав десь у далечині. Аріл помітив її «відсутність», але не ставив зайвих питань. Останні події так сильно втомили їх обох, що іноді краще було просто помовчати.

— Завтра я поїду в місто, треба дещо залагодити в університеті, — повідомив хлопець, коли вони закінчили вечеряти, збираючи тарілки зі столу. — Тобі щось відповіли щодо тимчасового навчання з дому?