19.

Після сніданку Аріл завантажив брудний посуд до посудомийки і підійшов до вікна, вдивляючись у далечінь. Сонячне проміння грало на його обличчі, підкреслюючи різкі риси, надаючи хлопцеві майже містичного вигляду.

— Що там? — стривожено запитала Мія, підходячи ближче.

Вона мимоволі затримала подих, відчуваючи тепло його тіла поруч.

— Та нічого. Просто дивлюся, чи немає сусідів, — відповів хлопець, повертаючись до неї обличчям.

Їхні погляди зустрілися, і Мія відчула, як її серце забилося частіше.

— Боїшся, що тебе здадуть батькам? — у голосі дівчини прозвучав виклик, хоча всередині все тремтіло від його близькості.

— Ні, вони вже майже змирилися з моєю впертістю, — Аріл усміхнувся, і в куточках його очей з'явилися маленькі зморшки. — Вирішила мене подражнити? Погана ідея.

В очах хлопця блиснули недобрі вогники. Мія інстинктивно відступила на крок, але Аріл ніжно взяв її за руку, не даючи відійти далі. Його пальці були теплими, і від цього дотику по шкірі дівчини пробігли мурашки.

— Чому ти мені допомагаєш? — запитала вона, уважно вдивляючись у його темні очі, що здавалися безоднею, в яку хотілося пірнути з головою.

Усмішка Аріла стала ширшою, а погляд потеплішав. Він нахилився ближче, так що вона відчула його подих на своїй щоці.

— Бо ти запала мені в душу, — мовив він, обережно прибираючи пасмо її волосся за вухо. — Гарна й непередбачувана.

Мія дивилася на хлопця, не в змозі відірвати погляд. Його темні заворожували. Поруч з ним вона почувалася в цілковитій безпеці, немов огорнута невидимим коконом захисту, і їй було байдуже, що відбувається навколо. Світ за вікном ніби перестав існувати.

«Але ж ми ледве знаємо одне одного...» — майнуло в голові, але думка швидко розтанула під його уважним поглядом.

Найбільше вона боялася обпектися. Аріл був єдиним, хто зараз залишився поруч, єдиним промінцем світла в темряві її життя. Родина навряд чи колись знову обдарує дівчину теплом, і на будь-яку допомогу від родичів розраховувати не варто. Мія відчувала, як присутність Аріла поступово заповнює порожнечу в її душі.

— Ти сумніваєшся? — запитав хлопець, уважно вдивляючись у її обличчя.

— В чому? — Мія злегка опустила очі, боячись, що емоції видадуть її з головою.

Серце билося так голосно, що їй здавалося, ніби хлопець може його чути.

— У правильності наших дій? — голос Аріла звучав впевнено і заспокійливо.

«Наших... Це слово таке приємне...» — дівчина відчула, як чергова хвиля тепла накриває її з головою.

Щоки залилися легким рум'янцем, а пальці злегка тремтіли від хвилювання.

Мія зробила ще один крок до нього, вдихаючи п'янкий аромат ментолу, і притулилася головою до грудей хлопця. Аріл обережно обійняв її, лагідно притискаючи до себе. Його руки — міцні, але водночас ніжні — дарували відчуття безпеки й затишку.

— Я просто боюсь, — тихо мовила Мія, відчуваючи, як його пальці легенько погладжують її волосся.

— Я здатен захистити тебе від них, — відповів Аріл, його голос звучав твердо й непохитно. — Часи давно змінилися, ніхто не має права вирішувати за тебе.

Кімнату огорнула промовиста тиша, наповнена невимовленими почуттями. Мія прислухалася до ритмічного биття його серця, і всі тривоги потихеньку розчинялися. Аріл бережно перебирав її шовкове волосся, вдихаючи тонкий аромат шампуню. Його друга рука мимоволі стислася в кулак — він не дозволить нікому скривдити свою дівчинку.

— Може, підемо прогуляємося? — несподівано запропонував Аріл, ледь відсторонюючись, щоб побачити вираз її обличчя.

Його очі виблискували таємничим світлом, ніби приховували чарівний сюрприз.

Мія відступила на крок і підвела голову, уважно дивлячись на хлопця. Легкий рум'янець знову заграв на її щоках від пронизливого погляду.

— А це безпечно? — відповіла дівчина питанням на питання, покусуючи нижню губу від хвилювання.

— Так, твоя родина навряд чи знає, де ми, — заспокоїв Аріл, легко торкаючись її плеча.

Його дотик був ніжним, але впевненим, як і все, що він робив.

— А якщо нас побачить хтось із сусідів? — не здавалася Мія, хоч її серце вже прагнуло пригод разом із ним. — Вони ж неодмінно повідомлять твоїх батьків.

— Їм немає до цього діла, бо тут інша культура, — хлопець усміхнувся, і його усмішка була сповнена впевненості та спокою. — Це по-перше. А по-друге, зараз тут майже нікого немає. До того ж ми підемо туди, де рідко бувають люди. Це особливе місце, — останні слова він вимовив майже пошепки, нахилившись до її вуха, так що його теплий подих лоскотав її шкіру.

— Добре, я згодна, — відповіла Мія, відчуваючи, як її серце наповнюється радісним передчуттям.

Дівчина надягнула куртку з каптуром, і вони вдвох вийшли на вулицю. Свіже повітря пахло вологою землею та квітами, а легкий вітерець пестив їхні обличчя. Шлях втікачів пролягав довгою стежкою через безкрає поле, де високі трави схилялися під поривами вітру. Аріл взяв Мію за руку, переплівши їхні пальці, і вона відчула, як тепло розливається по всьому тілу. Час від часу їхні погляди зустрічалися, і вони обмінювалися усмішками, повними невисловлених почуттів. Аж поки вдалині не з'явилося водне полотно, що виблискувало під сонячним промінням.

— Тут так гарно... — захоплено промовила Мія, зачаровано роздивляючись навколо.

— Це моє улюблене місце, — відповів Аріл із теплою усмішкою. — І мало хто про нього знає.