16.

Аріл м'яко торкнувся її ліктя, скеровуючи в бік гейту. На язику крутилися різноманітні фрази, на кшталт: «Мені подобається, що ти така гаряча» або «Мені лестить твоя реакція». Але хлопець чудово розумів, що зараз краще промовчати.

— Вибач, мене чогось несе, — тихо мовила Мія, опустивши очі.

Її щоки й досі палали від сорому.

Вдвох вони підійшли до потрібного гейту і присіли неподалік від стійки. Гучномовці аеропорту періодично сповіщали про зміни у розкладі, а навколо них метушилися пасажири з валізами. До вильоту ще залишалося трохи часу.

— Я вже хочу швидше сісти у літак, — продовжила дівчина, нервово покусуючи нижню губу. — Боюся, що тут будь-якої миті може з'явитися батько або Еміль.

Вона витягнула з кишені телефон і розблокувала. Яскравий екран спалахнув перед обличчям, відбиваючись в бронзових очах. Сорок вісім непрочитаних сповіщень. Вчора було тридцять дев'ять. Мія не ризикнула їх відкривати.

— Хтось з родини? — запитав Аріл, зазираючи їй через плече.

— Не знаю, не дивилася, — дівчина опустила голову, пасмо темного волосся впало їй на обличчя. — Боюся.

Хлопець обережно обійняв її за плече, пригортаючи до себе. Вже такий рідний запах ментолу огорнув з головою, заспокоюючи.

— Я хотіла написати Нілі, — продовжила Мія, притуляючись носом до його торсу. — Але побоялася зробити гірше. Тому не написала.

— Правильно зробила, — мовив Аріл, легенько погладжуючи її руку. — Поговорите потім.

Час очікування минув доволі швидко, розпочинаючи новий етап їхньої втечі. Незабаром гучномовець пролунав оголошенням про посадку, і серце Мії забилося частіше. Втікачі, тримаючись близько одне до одного, пройшли довгим, яскраво освітленим тунелем й сіли у літак.

Мія втомлено відкинула голову на м'яке сидіння. Її очі неспокійно блукали по салону, намагаючись за щось зачепитись. Вона потихеньку спостерігала за людьми, які влаштовувались у кріслах, складали речі у багажні відділення, перемовлялись пошепки.

Голос стюардеси із гучномовця впевнено оголосив про підготовку до зльоту, запрошуючи пасажирів застебнути паски безпеки.

Аріл, змучений постійним напруженням останніх днів, майже одразу надягнув на голову одноразову сіру пов'язку для сну і задрімав, його дихання ставало все рівнішим. До Мії ж сон знову не йшов, попри тягар втоми на повіках. Вона нервово перебирала пальцями край футболки, боючись, що якщо засне тут, то потім знову прокинеться у кімнаті нареченої.

— О, Міє, привіт, — пролунав над вухом чийсь мелодійний голос із нотками здивування.

Дівчина повільно повернула голову і побачила перед собою однокласницю. Вона стояла у проході, спираючись рукою на спинку крісла.

— А я чула, що в тебе весілля мало бути на днях, — весело продовжила та, розтягуючи губи у широкій усмішці. — Що, вже медовий місяць?

— Ага, — майже автоматично відповіла Мія, відчуваючи, як серце забилося частіше від тривоги.

«Клас, схоже, що всі знали про моє майбутнє весілля, окрім мене...» — майнуло в голові, залишаючи гіркий присмак.

— А чоловік де? — однокласниця почала вертіти шиєю, намагаючись роздивитися всіх, хто сидів на сусідніх сидіннях.

— А він уже на місці, — бовкнула перше, що спало на думку, Мія.

Її пальці нервово перебирали пальцями край паска безпеки.

— Ооо, саму тебе відпустив? — співрозмовниця аж сплеснула в долоні, брязнувши кількома тонкими браслетами. — Оце у вас кохання! А чого на весілля не покликала?

— А я... Еее... — тут уже швидкої відповіді не було.

Вона відчула, як на спині виступив холодний піт. Але на щастя, в цей момент підійшла стюардеса й попросила аж занадто говірку дівчину повернутися на своє місце. Мія з полегшенням видихнула, відкинувшись на спинку крісла.

Подальший переліт пройшов спокійно, без сюрпризів. Мія спостерігала за хмарами через ілюмінатор, намагаючись зануритись у власні думки та ігнорувати тривожні повідомлення, що продовжували надходити на телефон. Аріл більшу частину польоту проспав, лише іноді прокидаючись, щоб випити води.

Незабаром втікачі вже виходили з будівлі аеропорту міста Кейрнар – невеликого транспортного вузла. Тут вони сіли на автобус і попрямували просто до дачного будинку родини Аріла.

— Ти впевнений, що твої батьки не будуть проти? — обережно запитала Мія, коли вони вже йшли сільською дорогою, вкритою дрібними камінцями, що хрустіли під ногами.

З моменту прильоту вже минуло кілька годин.

— Впевнений, що будуть, — пирхнув хлопець, проводячи рукою по розкуйовдженому вітром волоссю. — Тому я їм про це не сказав.

— Але ж... — спробувала заперечити дівчина, перескакуючи через калюжу, що залишилася після нічного дощу.

— Але у нас поки що немає інших варіантів, — перервав її Аріл, обережно відводячи гілку дерева, що нависала над стежкою. — До гуртожитку повертатися ще рано. Треба подивитись, як діятиме твоя родина. Сумніваюся, що вони одразу заспокояться.

— Вибач, що додала тобі стільки клопотів, — Мія опустила голову, розглядаючи свої кеди.

Вона вже настільки відвикла бути несамостійною й від когось залежати. З самого дитинства дівчина хотіла довести родині, що вона — особистість. Але цього разу самостійно вирватися з лещат не вдалося.