9.

Мія й Аріл одночасно пірнули вниз, ховаючись за сидіннями. Тіло дівчини тремтіло, а розум малював найтемніші картини. Батько з Емілем зупиняють їхнє авто... Поліцейські та митники виходять із салону і прямують просто до них... Серце шалено стукало в грудях, викликаючи чергову хвилю страху.

Раптом теплі пальці Аріла ніжно торкнулися її долоні, розвіюючи тривожні думки, наче ранковий туман. Його дотик — як рятівний промінь у темряві — розлив по тілу Мії приємне тепло. Вона повернула голову і зустрілася з його поглядом. Її очі, вологі від сліз, одразу ж знайшли в ньому прихисток.

Хлопець випромінював впевненість, немов внутрішнє сяйво. Його пальці лагідно переплелися з її, ніжно пестячи тремтячу долоню, ніби кажучи: "Все буде добре".

— Я їх порву, — беззвучно промовив одними губами.

Автомобіль продовжував рухатися з тією ж швидкістю, кожен метр дороги здавався нескінченно довгим. Мія відчувала, як кров пульсує у скронях. Секунди розтягувалися у вічність. Незабаром обидва седани порівнялися з ними — темні, блискучі, загрозливі. Арт нервово вчепився в кермо так, що кісточки його пальців аж побіліли. Чоловік щосили намагався зберігати спокій. Та обидві автівки просто промчали повз. Арт видихнув так гучно, ніби затримував подих цілу вічність.

— Я скоро посивію з такими приколами, — мовив він, проводячи тремтячою рукою по волоссю. — Час зав'язувати з такою діяльністю. Моє серце не витримає.

Далі він нервово розреготався, і цей сміх, надто гучний і різкий, струхнув й без того напружену атмосферу.

— Все, небезпека минула, підйом, — промовив водій, все ще намагаючись опанувати тремтіння в голосі.

Втікачі повільно, немов очікуючи на пастку, повернулися на сидіння й одразу ж прикипіли до вікон. Їхні очі, мов приклеєні, стежили за обрисами автівок. Седани батька Мії й Еміля, що віддалялися, здавалися темними крапками на дорозі, але навіть на такій відстані випромінювали загрозу.

— Сподіваюся, що вони не їдуть туди ж, куди й ми, — скептично зауважив Аріл, нервово постукуючи пальцями по коліну. Його очі звузилися, аналізуючи ситуацію.

— А зараз дізнаємося, — Арт забарабанив пальцями по керму, вдивляючись уперед крізь лобове скло. Його напруження передавалося всім у салоні. — Незабаром буде поворот до міста.

На щастя, переслідувачі таки завернули на наступному повороті, що означало, що вони подалися до міста. Мія видихнула з полегшенням. Уся напруга, що сковувала тіло залізними лещатами, раптом зникла зі спини й плечей, перетворюючи її на безвольну ляльку. Місце адреналіну потихеньку займало виснаження.

— А в універі мені казали, що я сумуватиму за домом, — спробувала пожартувати Мія, хоча її голос прозвучав надломлено, а короткий смішок видався занадто нервовим.

Подальша дорога виявилася менш напруженою. Сонце поволі хилилося до горизонту, заливаючи салон автомобіля теплим золотавим світлом. Всі троє просто розмовляли, випускаючи стрес. Арт розповів кілька історій про свою сестру та її одруження з дядьком Аріла, час від часу постукуючи пальцями по керму в такт якійсь внутрішній мелодії. Мія з цікавістю розпитувала, вловлюючи кожну деталь і намагаючись уявити цих незнайомих їй людей.

Незабаром на горизонті з'явилася будівля митного контролю — масивна сіра споруда, що височіла над дорогою мов вартовий. Арт під'їхав ближче й припаркувався на узбіччі.

— Вас мають пропустити швидко, — почав він інструктаж, вибираючись із салону. Його втомлене обличчя виглядало серйозним. — Ходімо. Нам до виходу С1. Там вже знайдете готель, переночуєте. Раджу скористатися цією порадою, бо ви обоє надто виснажені. А вже завтра можете купити квитки на літак і повертатися до Танрайду. Єдине що — я не думаю, що вам варто одразу повертатися до гуртожитка. Це може бути небезпечно.

— Згоден, — мовив Аріл, закидуючи сумку на плече. Його рухи були плавними, але в очах читалася напруга й втома від подій дня. — Поживемо трохи за містом, на дачі в батьків.

— Твої батьки живуть в Танрайді? — здивовано запитала Мія, її брови повільно поповзли вгору.

— Так, уже кілька років, — відповів Аріл, мимохідь торкнувшись її ліктя в заспокійливому жесті. — Але не хвилюйся, вони там рідко бувають, тож знайомитись не доведеться.

Усі троє, втомлені але сповнені надії, увійшли до просторої будівлі митного контролю. Арт упевнено крокував попереду, немов знав тут кожен поворот. За кілька хвилин вони нарешті побачили вказівник із позначкою "С1" — довгоочікуваний вихід на свободу.

Біля рамки стояло й розмовляло двоє чоловіків. Побачивши Арта, вони майже синхронно усміхнулися.

— Привіт, старий друже, — мовив один з митників, простягаючи йому руку. — Давно тебе не бачили.

Арт тепло привітався зі знайомими, обмінюючись дружніми рукостисканнями та короткими жартами, перш ніж митники перевели свої зацікавлені погляди на Аріла і Мію, що нервово тупцювали позаду.

— Слухай, це вже стає традицією, — реготнув один з працівників митниці, уважно роздивляючись Аріла. — Арте, ти давай, зав'язуй уже.

— Я вже й сам не думав, що буде так складно, — Арт стримано усміхнувся. — Але вже як є.

— Ну добре, давайте документи. Ставте сумку на стрічку. І проходьте крізь рамку, — це вже мовив другий.

З формальностями було покінчено напрочуд швидко. Безпечна територія, яка ще кілька годин тому здавалася недосяжною мрією, тепер була на відстані витягнутої руки. Аріл з щирою вдячністю потиснув руку чоловікові, який став їхнім рятівником у найтемніший час.

— Дякую, — мовив хлопець. — Я в боргу не залишуся.

— Дуже вам дякую, Арте, — додала Мія, а в її очах уже вкотре забриніли сльози.

— Будь ласка, дітки, — розчулився Арт. — Ну все, йдіть уже. Не люблю довгі прощання. Аріле, напиши, як будете в Танрайді.

Втікачі швидко попрямували вперед — по той бік кордону. Аріл міцно тримав Мію за руку.

— Ну що? — запитав він. — Пошукаємо готель?