7.

— Зараз відвезу вас у безпечне місце, поїсте, перевдягнетеся, а потім одразу їдемо до кордону, — мовив водій, хвацько поправляючи пасмо рудого волосся, що час від часу спадало на обличчя й трохи заважало.

В його очах світилася рішучість, а пальці нервово постукували по керму.

— Кожна секунда важлива.

— Але в мене немає документів... — пригніченим голосом відповіла Мія, обхопивши руками плечі, ніби намагаючись захиститися від холоду реальності. — Нас не пропустять.

— Все є, не хвилюйся, — чоловік потягнувся до бардачка й відкрив його, сповільнивши автомобіль на повороті.

Всередині лежало кілька паспортів, акуратно складених один на одного.

— Сестра твоя організувала, — пояснив Аріл, кидаючи на Мію заспокійливий погляд. — Вона написала мені в Онімі й розповіла, що в тебе забрали телефон. Коли тебе перевдягали, документи одразу знайшли. А Ніла непомітно їх поцупила. Я попросив її залишити все в сховищі на вокзалі.

— А я — забрав, — усміхнувся водій, на мить відволікаючись від дороги, в його усмішці відчувалася гордість. — До речі, я — Арт.

— Мія, — назвалася дівчина, намагаючись усміхнутися у відповідь, хоча губи трохи тремтіли від напруження. — Дякую, що допомагаєте нам.

— Не вперше. Думаєш, хто допомагав тікати звідси власній сестрі? — Арт напружено стиснув зуби, і на його вилицях заграли жовна. Пальці міцніше вчепилися в кермо. — Тільки нікому не кажи.

Мія весь час озиралася назад і вдивлялася вдалину, перевіряючи, чи немає за ними хвоста. Дівчина досі не могла повірити, що їм вдалося хоч трохи відірвалися. Їй все здавалося, що ось-ось — і позаду з'явиться знайомий темно-синій седан батька.

— Все добре, — Аріл обійняв дівчину за плечі й ніжно погладив. Від його дотику повіяло теплом і спокоєм. — Вони точно не думають, що нам може тут хтось допомогти. Гадаю, Еміль і досі блукає лісом.

— Якось же він нас знаходив, — Мія зіщулилася, обхопивши себе руками. В салоні автомобіля стало ніби холодніше. — Може, вони мені якихось передавачів напхали?

— Гадаю, ми просто не встигли далеко відійти, тому він нас почув, — хлопець торкнувся рукою підборіддя, задумливо звівши очі. — Навряд чи якийсь передавач довго витримав би у воді.

— Ти просто намагаєшся мене заспокоїти, — в її голосі бринів відчай, до очей знову підступили сльози.

Сіре асфальтове полотно дороги стелилося під колесами, а нечіткі обриси дерев зливалися у суцільний темний мур обабіч шляху. Мія розвернулася до вікна і торкнулася холодного скла чолом.

— Все буде добре, — втрутився у розмову Арт. — Запевняю тебе, що зараз ви обоє в безпеці. Нехай тільки спробують влізти.

Автівка звернула на наступному повороті, з'їхавши на гравій. Колеса зашуршали, здіймаючи невеликі хмарки пилу. Ще кілька сотень метрів — і по обидва боки дороги розкинулися поля: безкраї та колоритні, залиті денним сонцем.

Вони проїхали ще кілька кілометрів, коли на горизонті замаячило село. Автомобіль в'їхав на головну вулицю й зупинився біля одного з будинків – невеликого, з черепичним дахом і охайним двориком.

— Приїхали, — повідомив Арт, вимикаючи двигун, від чого в салоні запанувала дзвінка тиша. — Тепер усе робимо швидко.

Аріл вибрався з салону першим, його рухи були впевненими й зібраними. Хлопець галантно подав руку Мії, допомагаючи їй. Його пальці ніжно торкнулися шкіри, змушуючи серце дівчини млосно стиснутися, а щоки спалахнути рум'янцем.

— Заходьте до будинку, — запросив водій, відчиняючи скрипучі дерев'яні двері.

Усі троє увійшли всередину. В коридорі пахло випічкою – солодкою, домашньою, що нагадувала про безпеку та тепло. Мія тільки зараз відчула, яка вона голодна – шлунок аж скрутило від запаморочливого аромату.

— Кімната прямо по коридору і наліво. Там є душ, — кинув Арт, скидаючи черевики й прямуючи на кухню, звідки лилося м'яке жовтувате світло.

Втікачі тим часом попрямували у вказаному напрямку, ступаючи по старій скрипучій підлозі. Кімната зустріла їх теплом і м'яким сонячним світлом, що лилося крізь велике вікно.

— Я так втомилася, — мовила Мія, сідаючи на ліжко, застелене картатою ковдрою. Пружини тихо рипнули під її вагою. — Шкода, що зараз не можна поспати.

Аріл окинув її турботливим поглядом, затримуючись на босих ногах, брудних і подряпаних після їхньої втечі.

— Я зараз повернуся, — сказав він і вийшов з кімнати, тихо причинивши за собою двері.

Незабаром хлопець повернувся, тримаючи в руках маленьку картонну коробку з різнокольоровими пляшечками. Він підійшов ближче, присів навпочіпки й обережно взяв її ногу в свої руки. Серце Мії затріпотіло від цього дотику, такого ніжного і турботливого. Аріл витягнув з коробочки антисептик і почав з неймовірною обережністю обробляти дрібні ранки на її ногах, час від часу піднімаючи погляд і зустрічаючись очима з Мією. В цей момент між ними ніби проскакували невидимі іскри, а повітря в кімнаті здавалося електризованим від взаємного тяжіння.

— Болить? — запитав хлопець, вдивляючись в її бронзові очі, що відблискували у промінцях сонця, як крихітні всесвіти.

— Трохи, — дівчина не відводила погляду, відчуваючи, як серце пришвидшує свій темп під його поглядом.

Її рука мимоволі потягнулася до обличчя хлопця, пальці ніжно торкнулися його щоки, відчуваючи легку шорсткість одноденної щетини. Тепло його шкіри пронизувало її пальці, відгукуючись трепетом у грудях.

— Дякую, — прошепотіла Мія, голос ледь тремтів від хвилювання. — Що ти поруч в цьому хаосі.

Хлопець накрив її долоню своєю. Світ навколо завмер. В одну мить розчинилися всі проблеми й труднощі, яких вони зазнали останніми днями. Час зупинився, секунди перетворились на вічність. Лишилися тільки двоє, яких нестримно тягнуло одне до одного.

Аріл повільно схилився до її обличчя. Його подих лоскотав шкіру, змушуючи серце битися в прискореному темпі. Губи хлопця м'яко торкнулися губ Мії. Та одразу ж обвила руками його шию, поглиблюючи поцілунок. Цього разу емоції взяли гору. Вони цілувалися так, ніби завтра могло й не настати, ніби цей момент — останній шанс відчути одне одного, вкарбувати у пам'яті смак цих солодких, п'янких вуст.