6.

Аріл міцно взяв Мію за руку й потягнув уперед, постійно озираючись на Еміля. Його серце шалено калатало, а долоні спітніли від напруги. Щойно вони сховалися за деревами, перейшли на біг. Густе листя шелестіло під їхніми ногами, вітер свистів у вухах. У спину пролунав дикий крик «нареченого».

— Вони тут! Хапайте їх! — надривався Еміль, його голос, спотворений люттю, відлунював між стовбурами дерев.

Втікачі лише прискорилися, плутаючись у високій траві й колючих гілках. Холодний піт стікав спиною Аріла, поки він тягнув Мію через хащі.

— Вони що, вже там? — голос дівчини зривався на істерику, її обличчя побіліло, а зіниці розширилися від страху.

— Не думаю, — відносно спокійно відповів Аріл, хоча його пульс відбивався у скронях. — Гадаю, він просто сподівається привернути увагу. А так, вони можуть бути де завгодно.

— Мені здається, що це сон, — в очах Мії знову з'явилися сльози. — І що ми ніколи від них не втечемо.

— У нас немає іншого вибору, — хлопець усміхнувся, намагаючись додати їй сміливості, хоча його власні ноги вже підкошувалися від втоми. — Тепер тільки вперед.

Вони зупинилися, щоб хоч трохи відновити дихання. Легені горіли вогнем, а ноги тремтіли від напруги довгого бігу. Аріл опустився на м'яку траву, ховаючись у невеличкому заглибленні між двома поваленими стовбурами. Його розтріпане волосся прилипло до спітнілого чола, а пальці досі нервово стискалися і розтискалися. Мія сіла поруч, притиснувши коліна до грудей, її порвана сукня зачепилася за колючки, залишивши кілька червоних подряпин на блідій шкірі. Обоє важко дихали, намагаючись вгамувати гучний стукіт сердець, який, здавалося, міг видати їх з головою.

Хлопець завмер, прислухаючись. Крони дерев шуміли листям, що повільно колихалося від легкого вітру, створюючи майже казкову атмосферу. Звідкись долинав віддалений спів птахів — уривчастий і насторожений, ніби самі птахи стали свідками їхньої втечі та зародження чогось нового між ними.

— Схоже, трохи відірвалися, — тихо мовив Аріл і подивився на годинник, випадково торкнувшись її пальців своїми.

Від цього дотику обоє здригнулися, ніби від електричного струму.

— Ще дві хвилини — і йдемо у бік дороги.

— Ти впевнений? — Мія подивилася на хлопця, з недовірою округливши очі.

— Так. Якщо все вийде, то скоро будемо в безпеці, — впевнено відповів він, несвідомо прибираючи пасмо волосся з її обличчя. — Я не дозволю нікому тебе скривдити.

Секунди тягнулися вічністю. Мія притиснулася ближче до Аріла і поклала голову йому на плече, вдихаючи його запах — суміш адреналіну, лісу і чогось невловимо рідного. Хлопець обійняв її за талію, відчуваючи, як шалено б'ється її серце в унісон з його власним. Їхні погляди зустрілися, і на мить весь світ зник. Вони сиділи мовчки — все й так було зрозуміло без слів, а мовчання було красномовнішим за будь-які освідчення.

— Ходімо, — нарешті мовив хлопець, обережно підводячись з землі.

Він визирнув з-за імпровізованого укриття — нікого поблизу. Діяти треба було швидко.

— Бігти ще можеш? — запитав Аріл, а в погляді темних очей читалася ніжна турбота.

Мія мимоволі глянула на свої босі ноги, вкриті дрібними подряпинками. На диво, зараз вона не відчувала ані втоми, ані болю. Їй хотілося якнайшвидше закінчити це жахіття.

— Так, — впевнено відповіла дівчина й усміхнулася.

Попри напружену ситуацію, поруч із Арілом вона почувалася безпечніше, ніж було насправді. Впевнений погляд темних очей і тиха рішучість давали відчуття захисту, якого їй так бракувало останнім часом.

Вони взялися за руки й попрямували у бік траси, періодично прислухаючись до навколишніх звуків. Сухе листя шурхотіло під ногами, гілки час від часу чіплялися за одяг, залишаючи нові подряпини на і без того змученій шкірі. Важко було повірити, що Еміль відстав, а інші переслідувачі згубили їхній слід. Кожен тріск змушував здригатися й викликав паніку.

Світло дедалі більше пробивалося крізь товщу листя і гілок, золотисті промені танцювали на вологій траві. Все навколо ставало світлішим, лісові запахи поступалися місцем запаху пилу й асфальту. Дорога була вже близько. Втікачі перейшли на крок і тепер майже кралися до омріяної свободи, притискаючись одне до одного плечима.

Збоку долинало тихе гарчання мотора, що поступово наростало, порушуючи лісову тишу. Мія зупинилася й сильніше стиснула руку Аріла, її нігті боляче впилися в його шкіру. Обличчя дівчини знову побіліло, а в очах застиг німий жах. Невже вони знову програли?

— Спокійно, — тихо сказав хлопець. — Я зараз подивлюся.

Він безшумно, наче тінь, прослизнув до останнього ряду дерев, притулившись спиною до шорсткої кори старого дуба. Серце шалено калатало, а шум у вухах заглушав лісові звуки. Затамувавши подих, Аріл обережно визирнув. Його напружений погляд зупинився на дорозі. Побачене змусило хлопця видихнути з полегшенням

— Міє? — тихо гукнув він. — Можеш виходити, тут безпечно.

Дівчина несміливо підійшла, все ще насторожено озираючись довкола. Вийшовши з лісу, вони побачили масивний пікап, що чекав на узбіччі.

— Вчасно, як домовлялися, — кивнув водій, вихиляючись з вікна. — Швидше залазьте. Балакати будемо потім.

Вони заскочили до кабіни, тулячись на одному сидінні. Мотор загарчав, і автівка рушила з місця.

— Це брат дружини мого дядька, — пошепки пояснив Аріл. — Він погодився нам допомогти.