4.

— Краще вийди до мене зараз, — приторно-лагідний голос Еміля розтікався повітрям, наче отрута.

Мія притиснулася спиною до шорсткої кори дерева, пальці мимоволі впилися в передпліччя Аріла. Силует хлопця в темному одязі став її єдиним щитом від небезпеки.

— Виходь, дівчинко, — наполягав переслідувач. — І, можливо, я пожалію твого хлопця.

Аріл театрально закотив очі. Ця брехня була аж надто очевидною.

Промінь ліхтаря блукав навколо них, хижо вихоплюючи з темряви фрагменти лісу. Аріл усім тілом відчував, як тремтить Мія — чи то від страху, чи то від нічного холоду. Він дивився на дівчину, і його очі говорили без слів: ми впораємося, довірся мені.

Коли кроки нарешті почали танути в нічній тиші, Мія важко видихнула, тривога все ще трималася її серця чіпкими пазурами.

— Все добре, — прошепотів Аріл, в його голосі було стільки тепла.

М'яка усмішка торкнулася губ хлопця, а погляд ковзнув по її обличчю, обережно, наче вперше. Мія зустрілася з його очима — в них вирувала справжня буря емоцій, глибока й непізнана.

Погляд Аріла опустився до її губ. Мія несвідомо їх облизнула.

— Мені подобається ця мить, — хрипко промовив хлопець, милуючись нею.

Мія відчула, як щоки спалахнули рум'янцем, наче троянди під ранковим сонцем. Але час не чекав — їм треба було тікати. І все ж, глибоко всередині зароджувався страх: щойно вони опиняться в безпеці, ця тендітна магія розвіється, мов ранковий туман, і повернуться всі їхні конфлікти й гострі слова.

Аріл обережно визирнув з-за дерева й роздивився довкола. Відсутність небезпеки здавалася оманливою.

— Не думаю, що він був тут один, — мовив хлопець. — Тому йти до траси тепер не варіант. Ми вже не встигли.

— Та й навряд чи встигли б, — Мія закусила губу й обійняла себе за плечі.

Хоч надворі й було літо, в лісі не відчувалося особливого тепла.

— Змерзла? — Аріл з турботою подивився їй в очі.

У цьому примарному світлі її очі мерехтіли, наче розплавлене золото з відтінками бурштину — дорогоцінні камені, що полонили його душу. З кожним поглядом Аріл розумів, що тоне в них... І що він не проти.

— Трохи, — дівчина ніяково усміхнулася. — А ти?

— Мені не холодно, — відповів Аріл. — Трохи свіжо, але це навіть добре. Ходімо поки що прямо, — він впевнено кивнув у потрібний бік, пропонуючи рухатися паралельно до дороги.

Сонячні промені, що пробивалися крізь листя, створювали на землі мереживні візерунки, але зараз їм не було часу милуватися природою. Зараз їм треба було вирватися якомога далі.

Ліс жив своїм життям. Десь неподалік обережно тріснула гілка — можливо, дика тварина або просто впале дерево. Мія здригнулася, але хлопець одразу ж м'яко стиснув її долоньку, заспокоюючи. Втім, вона не була певна, чи водяться звірі в цій місцині. У повітрі висіло вологе дихання природи, в якому тонко вловлювався запах хвої та мокрої землі.

Вдалині періодично лунали поклики птахів — короткі, уривчасті, але мелодійні, мов перегукування закоханої пари. Іноді чулося глухе «тук-тук» — дятел працював над черговим стовбуром. А ще — невловимий дзвінкий посвист вітру, що гуляв між гілками, створюючи враження, ніби сам ліс щось їм нашіптує.

Між усім цим шелестом і потріскуванням пробивалася майже чарівна тиша. Не гнітюча, а затишна. Така, в якій навіть найменший звук здавався особливим. Це була тиша, що дозволяла почути власне серце — або серце того, хто поруч.

«Ця прогулянка могла б стати романтичним побаченням, якби не обставини...» — подумалося Мії.

Хоча останнім часом такі думки її трохи лякали. Мія боялася того, що буде далі, боялася цього тремтіння в грудях, коли Аріл дивився на неї своїми глибокими очима, наче зазирав прямо в душу.

— Ми можемо вийти на якусь іншу дорогу з іншого боку? — тихо запитав хлопець, постійно прислуховуючись.

Його погляд був зосереджений і гострий, як у хижака, що відчуває небезпеку.

— Гм, — дівчина у роздумах приклала палець до підборіддя, намагаючись пригадати місцевість.

Сонячні промені, що пробивалися крізь густе листя, золотили її волосся, надаючи йому бурштинового відтінку.

— Можна вийти до села... якщо зараз піти ліворуч. Або якщо йти прямо, то там далі буде невеличка прогалина у лісі. Ось там теж проходить дорога. Але йти туди дуже довго.

— Добре, тоді план «Б», — Аріл відпустив її руку, і шкіра Мії одразу відчула холод там, де щойно був його дотик.

Він упевненими кроками попрямував до міцного дерева, чиє могутнє гілля сягало високо в небо.

— Я зараз.

Аріл окинув дерево швидким поглядом, прикидуючи, наскільки це безпечно, після чого підстрибнув і зачепився за товстезну гілку. М'язи на його руках напружилися, вирізняючись під тонкою тканиною сорочки.

Хлопець швидко, наче мавпа, забрався по шорсткому стовбуру якомога вище. Кора подекуди кришилася під його пальцями, опадаючи додолу маленькими частинками. Зручно вмостившися, він розстібнув манжету своєї сорочки, відкриваючи армійський годинник-браслет, натиснув кілька кнопок, і пристрій тихо запищав. Аріл застигнув на місці, вдивляючись у простір навколо, ніби шукав щось очима. На відповідь довго чекати не довелося. Провівши всі ці маніпуляції, хлопець спокійнісінько зліз назад на землю, легко зістрибнувши з останньої гілки.

— Я підготувався до твого порятунку, — пояснив він у відповідь на здивований вираз обличчя Мії, куточки його губ трохи піднялися у напівусмішці. — Знав, куди йду.