3.

За півгодини до...

Атмосфера в автівці з кожною секундою ставала ще більш розпеченою, наче повітря перетворилося на густу патоку, що заповнювала легені. Ніла дивилася прямо на Еміля, намагаючись не відводити погляд. Її очі, сповнені рішучості й прихованого страху, не блимали. Вона не могла зараз програти. Так тривало вже хвилини зо дві — вічність, сповнена напруги.

Аж раптом чоловік розсміявся — голосно, надривно. Неоніла із подивом спостерігала за цією дивною поведінкою, відчуваючи, як мурашки пробігають по спині від цього неприродного звуку.

— Я все більше впевняюся, що ви-таки сестри, — глузливо мовив Еміль, поправляючи пасок нервовими, різкими рухами.

Його очі сяяли небезпечним блиском.

— А як згадаю, яка ти зашугана на всіх родинних фотках, то так одразу й не скажеш.

Дівчина мовчала, не знаючи, чи варто перевести тему, чи все ж таки добиватися відповіді. Серце гупало в грудях, наче намагалося вистрибнути. Автомобіль зупинився біля краю дороги так, щоб не заважати руху. Шини тихо прошаруділи по гравію.

— Так, це я скинув їхню автівку у воду, — раптом мовив Еміль, перевершуючи очікування.

Його голос звучав холодно, безпристрасно, наче він говорив про погоду.

— Випадково, не встиг загальмувати, — додав він більш пониклим голосом.

Повітря ніби в одну мить зникло з салону, залишивши лише густу, важку порожнечу. Ніла сиділа, втиснувшись у спинку сидіння так сильно, ніби хотіла злитися з ним. Її грудна клітина нервово здіймалася, а пальці до болю стискали край сидіння.

— І ти не зробив нічого, щоб їх врятувати? — запитала вона, швидко кліпаючи очима, щоб стримати сльози жаху та люті. — Серйозно?

— Послухай, Ніло, — Еміль розвернувся до дівчини й м'яко торкнувся рукою її щоки.

Його пальці були несподівано теплими на її похололій шкірі.

Ніла тієї ж миті відчула, як тілом пробігся електричний розряд, сильний і неприємний, наче дотик медузи. Чого їй тільки вартувало, щоб утриматися і не смикнутися, не відштовхнути його руку! Кожен м'яз її тіла напружився до межі.

— З ними все добре, — продовжив чоловік, його голос звучав оманливо заспокійливо, наче отруйний мед. — Я бачив, що цей хлопець швидко вибрався з автівки разом з твоєю сестрою. А я був такий злий, що хотів би її... — він стиснув вільну руку в кулак, аж побіліли кісточки, — провчити як слід. Тому й вирішив, що краще за все буде повернутися сюди і трохи охолонути. Розумієш?

— Ти чудовисько... — дівчина швидко похитала головою зі сторони в сторону, відчуваючи, як до горла підіймається важкість. Слова застрягли десь глибоко всередині, перетворюючись на тремтячий клубок обурення.

— Зроблю вигляд, що цього не чув, — пирхнув Еміль, закочуючи очі з театральною зневагою. — Але тільки зважаючи на ситуацію.

— Батькові ти теж нічого не сказав? — голос Ніли звучав серйозно, самоконтроль поступово повертався, хоч і давався неймовірними зусиллями.

Кожен м'яз її обличчя напружився, стримуючи бурю емоцій.

— Звісно, що сказав, — буденно відповів чоловік, знизуючи плечима, наче говорив про щось абсолютно тривіальне. — Нічого, буде твоїй сестрі урок.

Вона сильно стиснула зуби, стримуючи емоції. Нігті самі впилися в долоні — біль завжди допомагав не втратити контроль, не зірватися в безодню відчаю та люті.

«І я хотіла, щоб Мія за нього вийшла? Де були мої очі?» — із жахом промайнуло в голові, залишаючи за собою холодний, липкий слід усвідомлення.

— Ніло, тобі всього дев'ятнадцять, ти ще не здатна зрозуміти такі речі, — повчальним тоном продовжив Еміль, його голос лився медовою патокою, під якою ховалась отрута. — Ти знаєш, що людський мозок формується аж до двадцяти п'яти років? Як там її? О, префронтальна кора! У тебе вона просто ще не розвинена.

«А в тебе її, певно, ніколи й не було...» — миттєво подумалося, і Ніла ледь стримала нервову посмішку, яка рвалася назовні.

— Ну добре, — мовив чоловік, розуміючи, що відповіді так і не почує. — Я зараз підкину тебе до автобусної зупинки, а сам повернуся допомагати батькові. Гадаю, що сьогодні весілля не буде.

— Що буде з Мією? — запитала Ніла, відчуваючи, як серце болісно стискається від думки про сестру.

— Залежатиме від її поведінки, — відповів Еміль, а його губи розтягнулися в хижій посмішці, від якої по спині Ніли пробіг крижаний холодок.

Він їхав швидко, наче кудись запізнювався. Дівчина нервово перебирала в руках пасок, бажаючи лише одного — якнайшвидше вибратися з цієї автівки.

Еміль висадив її на найближчій зупинці і, навіть не впевнившись, чи скоро буде потрібний автобус, зірвався з місця й поїхав назад.

Дорогою він отримав повідомлення від майбутнього тестя. Судячи з усього, втікачі досі були в лісі.

Чоловік затиснув педаль газу до упору і незабаром уже був на місці. Приємний аромат сосни вдарив у ніздрі, розтікаючись легенями.

— Чого ви тут? — здивовано запитав він у Рональда, котрий стояв біля припаркованої автівки й обмахував себе якимось журналом.

— На тебе чекали, — відповів замість батька Мії один з охоронців. — Їм, зрештою, нікуди діватися. Вийдуть або тут, або трошки далі. А якщо вирішать заглиблюватися в інший бік, то нам же ж краще — знайдемо вже знесиленими. Давай, Емілю, знайди свою наречену.

Еміль показав великий палець і мовчки попрямував углиб лісу. Він терпіти не міг це місце. Залишалося тільки швидко знайти втікачів і повернутися кудись, де комфортніше.