Розділ 14

Підіймаю очі і бачу перед собою Тимура, чоловік тримає мене двома руками та, невідриваючи, дивиться в мої очі. Я намагаюся відійти, але він не дає відступити навіть на сантиметр.

— Що ти тут робиш? — питає Тимур.

Я нічого не можу сказати, тому що мій голос охрип.

А після Тимур підіймає мене на руки, як пір'їнку, і кудись несе. Я дуже слабка, щоб пручатися, тому просто закриваю очі, все перемішується в одне, я вся горю. А після просто закриваю очі і занурююсь у цю чорну бездну. 

Відкриваю очі, і першим, що потрапляє мені на очі, це біла стеля. Повільно оглядаюсь і розумію, що я в приміщенні, яке дуже схоже на палату. Згадати можу лише те, як Тимур кудись ніс мене. І зараз він сидить навпроти мене, наче знущається.

— Що зі мною сталося? — тихо питаю я.

— Тобі стало погано, я повіз тебе у лікарню, але не переживай, нічого страшного немає, — заявив Тимур.

В цей момент мені захотілося кинути в нього щось, тому що він знову увірвався в моє життя.

Відвертаю голову від чоловіка, не хочу навіть дивитися на нього.

— Навіщо ти тут? Що ти хочеш від мене?

Тимур саркастично сміється:— Ну вибач, мені не кожного дня трапляються дівчата, які втрачають свідомість. Я міг просто пройти повз, однак я не зробив цього, тому що з мого боку це було б не дуже ввічливо.

Стискаю руками ковдру, я повинна тримати себе в руках, тим паче зараз немає сенсу влаштовувати скандал. Повертаюся лицем до чоловіка та запитую:— Що трапилось між вами з Богданом? Ми вчора посварились через тебе.

— Твій Богдан посмів погрожувати мені, а після кинувся на мене з кулаками, але не хвилюйся, з твоїм нареченим нічого не сталося.

— А з якого це дива ти приписуєш мені його? — я починаю злитися, мене дратує його сарказм.

Тимур сміється, дивлячись у вікно.

— Ну, як я знаю, він до тебе не байдужий.

— Але це не означає, що він мій наречений! — підвищую голос на нього, а після намагаюся встати з ліжка, однак слабкість не дає цього зробити. Я гніваюсь на Тимура, однак зараз я безсильна, залишається тільки прийняти його допомогу.

Увечері Тимур, як на диво, приніс мені великий букет квітів.

— Я, звичайно, знаю, що ти гніваєшся на мене, тому нехай цей букет хоч трішки змусить тебе усміхнутися.

Зберігаю спокій, не даю йому навіть зайвого погляду, однак в душі стало трішки спокійніше.

— Тимур, ти мене, звичайно, вибач, що я в деяких моментах була різкою з тобою, я просто гнівалася на тебе через це все. 

Він лиш киває.

— Якщо чесно, я теж гнівався на тебе, однак це в минулому.

Минуло п'ять днів.

За ці дні Тимур, як не дивно, але дбав про мене. Я не розуміла, з якого дива він виявився таким турботливим.

Виходимо на вулицю, я почуваюся вже набагато краще.

Раптом я відчула, що Тимур схопив мене за руку, я вмить подавилась на нього.

— Тимур, що з тобою?

Він дивиться в мої очі, я навіть не знаю, як це описати.

— Аню, я не можу більше приховувати правду, я занадто довго її приховував. 

В грудях починає усе шалено стукотіти, а після він вимовляє те, чого я не могла собі навіть очікувати. 

— Я тебе кохаю.