Розділ 11

Аня

Йду по темній вулиці з гучним серцебиттям, дихання наче припиняється, і перед очима з'являються його очі. Хижі очі, сповнені безжальності, він так притис мене до стіни, що я неначе забула, як дихати. Проте він добре мене налякав, на очах підступають сльози, він притис мене так, наче я якесь жалюгідне створіння, як наче я його власність, лише від цього мені стає страшно. Не усвідомлюю, як мої почуття до нього перетворилися на страх. Так, він сподобався мені ще з першого дня нашої зустрічі, його погляд неначе проникав у мою душу, я не розуміла, що зі мною, хоча моє серце відчувало, що він не схожий ні на Богдана, ні на будь-якого іншого хлопця, але коли наші очі зустрілись тоді, в моїй душі наче щось загорілось, можливо це був страх, а можливо сама доля. Але зараз я не дуже хочу згадувати це, він занадто сильно згас у моїх очах.

Заходжу до квартири, зачиняючи двері на ключ, відставляю кросівки убік та, роздягнувшись, йду приймати душ. Гаряча вода стікає по моєму тілу, даючи хоч трохи розслабитись, змити зайві думки про Тимура, але він наче сам залізає в них. Знову перед очима з’являється він, його очі, тіло, зовнішність. Від накопичених емоцій спираюсь об теплий кахель і плачу: сльози йдуть від втоми, від страху, я не знаю, що мені робити. З одного боку — почуття до Тимура, які не згасли, а з іншого — його поведінка, яка ламає усі надії і змушує закритись. Тру себе мочалкою. Обмотую себе білосніжним довгим рушником і виходжу з душу, стаючи навпроти дзеркала, яке запітніло від гарячої пари, протираю його рукою, дивлячись на своє обличчя. Повертаюсь до спальні, надягаючи піжаму, на душі тяжко, нічого не хочеться. Сідаю на край ліжка, беручись за голову. Вмить захотілося написати Богдану, щоб він приїхав, проте я не стала дзвонити:занадто пізно, тим паче він і так багато зробив для мене, допоміг знайти роботу, завжди поруч. Я не можу все життя покладатися на інших, я повинна сама гідно вийти з цього, дати Тимуру чітку відмову. Я не дозволю йому гратися і маніпулювати мною, на його роботі багато дівок, які задивляються на його набитий грошима гаманець, тому нехай їм тріпає нерви. А я — в змозі забути його і рухатися далі, що я й вже почала робити, проте в душі було боляче.

Усю ніч я майже не спала, сьогоднішні події не давали мені спати, тому на наступний день на роботі я була в'ялою, що довелось випити міцну каву. Увечері до кафешки завітав Богдан, він одразу помітив, що зі мною щось не так:— Аню, що з тобою, ти виглядаєш, якщо чесно, не дуже, — спокійно питає він, дивлячись в мої стомлені очі.

Я опускаю погляд, вмить на очах з'являються сльози, я розповідаю Богдану все.

— Вчора біля кафе я зустріла Тимура, він притис мене до стіни і сказав, що не збирається залишати мене в спокої, мені стало дуже страшно і я дуже злякалася.

Богдан, не відриваючи погляд, дивиться на мене, а після ніжно обіймає, я занурююсь в його обійми.

— Це вже межа, Аню, завтра я серйозно з ним поговорю, не вистачало ще, щоб ти боялася кожної тіні, яка схожа на нього.

Я відсторонююсь від хлопця і дивлюся в його очі:— А можливо, мені краще взагалі поїхати в інше місто, мені здається, так буде краще, — витираю свої сльози, вдивляючись у його обличчя.

Богдан зніяковіло дивиться на мене, а після промовляє:— Аню, я не дозволю йому лякати тебе, ти спокійно працюватимеш тут, а я обов'язково знайду рішення, ти головне не нервуй, я зроблю усе для твоєї безпеки. 

По моїх очах котяться сльози, і не віриться, що я знайшла людину, яка зробить для мене усе, щоб тільки я була щасливою і в безпеці.

— Дякую тобі, Богдане! Я зі слізьми притискаюся до грудей хлопця, відчуваючи його серцебиття, він спокійно обіймає мене.