Розділ 9

Аня

Вибігаю на вулицю, де мене одразу зустрічає Богдан, було видно, що він також трішки нервував. 

— Ну що там, Аню? Що він тобі сказав?

Роблю глибокий видих, намагаючись вгамувати свій гнів.

— Він вимагає, щоб я пішла з ним на побачення, лише так він поверне мене на роботу, проте я нізащо не піду!

Богдан мовчить, лише тяжко зітхає.

— Він божевільний, тобі не варто погоджуватись на його пропозицію.

— Я й не збираюсь. Але куди мені йти працювати, де буде хоча б нормальний заробіток? 

Вмить на його обличчі з’являється посмішка.

— Не хвилюйся! Я візьму цю справу на себе.

Раптом він бере мене за руку, промовляючи:— Ходімо, вип'ємо кави.

Я не пручалась, відчуваючи підтримку з його боку. Хто знає, можливо, це звільнення було й на краще. А взагалі, мені ніколи не подобалось працювати у його офісі, можна навіть думати, що моя мрія звільнитись здійснилась.

Ми з Богданом пішли до невеликої кав'ярні, де він купив мені ароматне лате. 

— Богдане, але мені все ж не зручно, що ти так допомагаєш мені, я тобі чужа людина.

— Припини! Я ж бачу, як тобі зараз нелегко, тому допомагаю, тримай! — сказав він, протягуючи мені лате. 

— Однак я трішки нервую. Якщо Тимур не відстане, він був занадто наполегливий, а його очі ледве не горіли, коли він почув мою відмову. 

Зробивши ковток лате, Богдан поглянув на мене.

— Ну, якщо не відстане, мені доведеться серйозно поговорити з ним, тому не хвилюйся так. Я серйозний хлопець.

Він всміхається мені, проте в душі я відчувала тривогу, яку я не могла вгамувати. Можливо, це був стрес, можливо, страх, однак відчуття було таке, що Тимур не відстане. Увечері Богдан розповів мені про невелике кафе під назвою "My coffee". Він розповів, що раніше працював там, непогано заробляючи. Він наголосив, що там буде набагато легше, там мені не доведеться соромитись. 

— Добре, я згодна, головне, щоб Тимур не став моїм постійним клієнтом.

— Мені здається, він не здогадається, що ти працюватимеш тут, тим паче це не його справа, він не посміє погрожувати тобі, інакше матиме справу зі мною.

Минуло два дні.

Мені пощастило влаштуватись у цю кафешку, робота давалася легко, тим паче я дуже люблю готувати каву приємним клієнтам. І, як не дивно, увечері до мене завітав Богдан з тортиком у руках і шампанським. 

— А ось і я! — енергійно сказав він.

— Богдан, що у нас за свято? Я не очікувала тебе в такому настрої.

— А хіба повинен бути привід, щоб прийти до тебе з тортиком і відсвяткувати твої нарешті спокійні робочі дні без Тимура?

Я розсміялась, запросивши його до столу.

Так і минали мої робочі дні, я сподівалася, що Тимура більше ніколи не буде в моєму житті, і він зник назавжди. Під кінець мого робочого дня збираюся і виходжу з кав'ярні, аж раптом позаду чую холодний, грубий тон:— Сумувала, крихітко?

Це був він — немов грім, немов шторм. З гучним серцебиттям повертаюся на голос, від його пронизливого погляду хочеться бігти, сховатись. Він одягнений у чорну футболку, яка прилягає до його широких плечей. 

— Тимур? — з моїх вуст вирвалась репліка, яка більш була схожа на хрип.

— Так, Аню, так. Ти думала, що втечеш від мене, однак як ти помилялась.

Я починаю тікати від нього, проте він швидко наздоганяє мене і притискає до стіни. 

— Не чіпай мене, що тобі від мене потрібно?

Страх пробігається по моєму тілу струмом, я не можу контролювати себе, коли він так хижо дивиться на мене.

Він оглядає мене мовчки, його очі палають божевільним багаттям, світло нічного ліхтаря добре освітлює кожну рису його обличчя.

— Мені багато чого від тебе потрібно, але я буду брати це повільно, так, як хочу я. І не намагайся втекти, Аню, рано чи пізно ти станеш моєю.