Розділ 7

Він обпалює мене своїм поглядом, наче пропалюючи мене. — Що таке, Аню? Ми ж з тобою все обговорили, наче б то. З його рота вилітає гірка лексика, бісов син. Вирішив давити на мене. — Що відбувається, Тимуре Сергійовичу? Я не можу зрозуміти ваші наміри. Чого ви досягаєте, по якому праву ви несправедливо звільнили мене? Стискаю щелепу, не відриваючи від нього погляд. Він саркастично сміється, а після, немов гора, встає з крісла, наближаючись до мене повільними кроками. — Ти дуже непокірна, Аню, і я зрозумів це ще з першого дня, коли побачив тебе. І звільнив я тебе тому, що хотів побачити твою реакцію. До речі, Каміла тепер працює на твоєму місці. Я хотів, щоб ти прийшла до мене і ми з тобою усе обговорили. В цей момент мені стає смішно: спочатку він погрожував їй, що звільнить, а тепер дає їй таку честь — працювати на моєму місці. — Обговорити що? Мені здається, ми з вами усе вже з’ясували, проте я вибачилась перед вами, як могла, за каву, а ви все одно завалюєте мене роботою. Я не розумію, що вам від мене потрібно? Він усміхається, наче почув те, що так хотів.— Ось цього я і чекав. Раптом він торкається своїми пальцями моєї щоки, мандрує по ній своїми гарячими пальцями. Я не знаю, як реагувати, тому стою нерухомо. — У мене є для тебе пропозиція, після якої я поверну тебе на роботу.

Що за пропозиція? В яку гру він зі мною грає? Це виглядає так безглуздо, він поводиться немов дитина, якій нема чим зайнятись, проте я не можу відмовити. — І що вам потрібно, щоб ви повернули мене на роботу? Він відходить від мене і стає біля вікна, видивляючись у місто. Після короткої тиші між нами він промовляє:— Ти підеш зі мною на побачення і зробиш усе, як я тобі скажу. Лише після цього я поверну тебе на свою роботу. В грудях усе стискається, очі бігають по усіх кутках. Щоб я пішла на побачення з ним? З цим нахабою? Нізащо. — А якщо я не піду, тоді що буде? — задаю йому питання, на яке, на мою гадку, я знаю відповідь. Він різко повертається до мене, його брови зведені, а очі немов говорили, що такі питання йому зовсім не подобаються. — Я не приймаю відмов, тим паче від таких дівчат, як ти. Мені ще ніхто не відмовляв, Аню, я не буду слухати твої відмови, тим паче якщо тобі так потрібна ця робота. Всього одне побачення, і твоя репутація врятована. Я поверну тебе до нормального графіку дня. Вирішую підхопити його гру і пограти на його нервах, які от-от зірвуться. А що? Йому можна, а мені ні? Я не дозволю йому володіти мною. 

— Що це дасть вам, Тимуре Сергійовичу? Чому ви не запросите Камілу? Тим паче вона так часто задивляється на ваш кабінет, щоб при вільній хвилині принести вам каву. Він відводить погляд та тихо сміється. — Будемо відвертими: по-перше, я для тебе просто Тимур, а по-друге, Каміла мені не цікава. Вона нічого такого не накоїла, щоб я знущався над нею. Я хмикаю. Він обрав мене як ціль, яку потрібно усіма силами досягти, однак дівчину зовсім не так запрошують на побачення. — Не міг щось інше вигадати, Тимур? Хоча б вибачитися за те, що несправедливо позбавив мене роботи. — Я не повинен вибачатися перед якимось дівчам, яке замість згоди дурманить мені розум своїми запитаннями, — різко прорізає він, стискаючи руки в кулаки. — Просто зроби те, що я говорю, і я забуду про всю твою необережність. Його голос змінюється на рик. Але я стараюся зберегти спокій. — Спочатку зміни своє ставлення до дівчат, а після поговоримо. Мої очі спіймали його здивоване лице, було відчуття, що він ось-ось вибухне. — Тобто ти не збираєшся йти зі мною на побачення? — Не збираюсь! А роботу? Іншу знайду, хоч там і не будуть так платити, але це набагато краще, ніж триматися з тобою за руку. Тимур тяжко дихає, його ніс випускає гарячий пар з легень, а набухлі кров’ю вени майже пульсують від такої заяви. Він явно не очікував такої гіркої відмови. — Ну і пішла геть звідси! Щоб я більше ніколи тебе не бачив!