Розділ 3

Заходжу і сідаю на своє робоче місце, роблячи вигляд, що нічого не сталося, проте я відчуваю, що ця новина з кавою на сорочці боса розлетілася по всьому закладі. І як тепер працювати?

Та годі тобі, Аню, це їхні проблеми, а ти дякуй, що ще легко відмахнулась, що не довелося стояти на колінах і молити про пробачення, — подумала я.

Мою реакцію помітив мій колега, який сидів недалеко від мене, я його не знала, просто працювали, не заважаючи одне одному, і тут раптово я помічаю, що він йде до мого робочого місця.

— Привіт, щось сталося? Ти якась знервована, — запитав він, протираючи свої окуляри.

Я вже хотіла дати коротку відповідь, щоб він відвалив, але ззаду почула жіночий голос.

— Вона просто нашого боса кавою невдало пригостила.

Це була Каміла — ще та заноза. З самого першого нашого знайомства ставилася до мене з неповагою, робивши вигляд, що так і треба.

Всі присутні розсміялися, окрім типа, що стояв біля мене, я надула щоки, злість брала верх, але дати відсіч означало звільнення, вона тут — друге лице нашого директора.

— Тобто? Як пригостила? — хлопець поглянув на Камілу, але я не могла дозволити їй нести брехню і ганьбити моє ім'я.

— Нікого я не пригощала! Ненароком спіткнулася, ось і все!

— Саме на Тимура Сергійовича? Щось багато збігів, тобі не здається? — додала Каміла. — Не розумію, як тебе взагалі узяли, таку безглузду, на цю роботу, ти ж тільки ганьбиш нашого боса. 

В грудях накопичується образа, сльози починають підступати до очей, різко встаю і біжу до вбиральні, чуючи образливий тон Каміли. Я завжди була такою людиною, яка брала все близько до серця, навіть підвищений тон в мою сторону викликав у мене сльози і безсилля. 

Забігаю до вбиральні, сльози котяться, як горошинки, одна за одній, опираюся руками об раковину, вдивляючись в своє обличчя, по щоках починає текти чорна туш. Вмиваюся холодною водою, стараючись переконати себе в тому, що ніяка Каміла не зламає мене.

Увесь останній день я працювала, немов на іголках, всі кидали на мене погляди, наче я щось кримінальне накоїла. Коли робочий день добігає кінця, я тихо збиралася, зі мною залишився лише той самий хлопець, який сьогодні підходив до мене.

— Ми з тобою навіть познайомитись не встигли, — сказав хлопець, підійшовши до мене. — Я Богдан.

На моєму обличчі з'явилася посмішка. —Аня, приємно!

Ми потисли одне одному руки і разом вийшли на вулицю, де одразу мене огорнула прохолода. 

— Ти давно тут працюєш? — запитала я, йдучи з ним по тоненькій кам'яній доріжці.

— Майже рік, тому вже звик до Каміли, яка може гаркнути без приводу. А ось бос... скажу відкрито, він ще той пес.

Я звела брови, дивлячись на нього:— Тобто? Що ти маєш на увазі?

— Не знаю, як ти, але для мене він жорстока людина, він живе без правил, бере те, що хоче, а якщо знайшов собі здобич, буде переслідувати хоч все життя, поки не спіймає.

— Звідки така інформація? — запитала я. — Люди бувають різні, мені здається, не варто робити такі висновки, спостерігаючи його лише на роботі.

Він понизив плечима, тримаючи руки в кишенях:— Можливо, і так, проте плітки про нього не найкращі, я б не радив тобі бути близькою з ним.

Я промовчала, роздумуючи його слова, не знаю, вірити йому чи ні, однак точно знаю лише одне: справжню правду я відчую лише своїм серцем і діями Тимура Сергійовича, а не чужими язиками і плітками.