Розділ 20. Прощання з хвилями і тепло плеча

У ранковому повітрі ще залишився запах моря, мокрого піску і хвиль. Дім, де вони зупинялися, прокидався повільно. Мія голосно скаржилась на тісну валізу, бабуся кричала, що не бачить її сандалій, а дідусь ховав шматочок пирога в серветці «на дорогу».

Адель мовчки стояла біля вікна, тримаючи в руках мушлю — ту чорну, розколоту, яку знайшла вночі.

— Ти не забула зубну щітку? — гукнула бабуся з кухні.

— Ні, — відповіла Адель. — У рюкзаку.

— Адель, ти чого така тиха? — спитав дідусь, заходячи до кімнати.

— Просто думаю, — відповіла вона. — Сумно залишати це місце.

— Море завжди зворушує, — усміхнувся він. — Але попереду — нові хвилі.

---

Автобус мав приїхати о десятій. Вони стояли на станції всією родиною — з торбами, пакетами, валізами і трохи втомленими, але засмаглими обличчями.

І от — серед усіх звичних облич — Маркус. Він ішов з рюкзаком, усміхнений, сонце у волоссі.

— Ти?! — Адель аж затамувала подих.

— Я їду додому цим самим автобусом. Дядько залишив мене тут — і мама вже в місті чекає. Збіг? Чи доля?

— Я... — Адель не встигла відповісти, бо Мія вигукнула:

— Ууу, буде романтична дорога!

— Міє! — крикнула бабуся, але всі засміялися.

— Я радий, що поїду з тобою, — тихо сказав Маркус, коли вони сіли поруч.

Автобус рушив. Морське повітря залишилось позаду, і лише мушля в кишені Адель нагадувала про щось загадкове.

Вони їхали мовчки кілька хвилин. Потім Маркус повернувся до неї:

— Ти змінилася, Адель.

— В яку сторону?

— Стала серйознішою. І трохи сумнішою.

— Можливо, просто життя змінюється.

— Чи ти?

Вона подивилася у вікно, але потім усміхнулась:

— Ти завжди говорив складними фразами.

— А ти завжди боялася сказати, коли тобі страшно.

Вона мовчала.

— І все ще боїшся?

— Так.

Він поклав руку на її долоню. Вони так сиділи довго, майже нерухомо. Автобус їхав, колеса монотонно стукотіли.

— Знаєш, — сказав Маркус, — я колись обіцяв собі, що якщо побачу тебе знову — зроблю все, щоб не втратити вдруге.

— А ми нічого і не почали, — прошепотіла вона.

— Але ж і не закінчили.

Вона не знала, що сказати. Просто нахилилась до вікна, але повіки важчали. Дорога, спека і втома зробили своє. Очі закрилися.

Через кілька хвилин вона вже спала, злегка притулившись до плеча Маркуса. Він лише обережно поправив її волосся, зняв із себе худі і прикрив їй плечі.

Він дивився на неї, а у вікні за ними — бігли ліси, поля, будинки, і десь за тим усім — їхнє майбутнє.

---

На зупинці їх зустрічала мама. Вона стояла з телефоном у руці, трохи втомлена, але усміхнена.

— Нарешті, мої морські зірки приїхали! — вигукнула вона. — Ой, Адель, привіт, Маркусе. Ти теж з нами?

— Ні, — сказав він. — Мене тут зустріне мама. Але дякую за поїздку.

— Адель, до машини, ми вже їдемо додому.

— А можна... ще хвилину?

Мама кивнула.

Адель і Маркус залишились удвох біля лавки.

— Дякую за дорогу, — сказала вона. — Було добре.

— Я завжди поруч, Адель. Навіть коли тебе лякає невідоме.

— Навіть коли я мовчу?

— Навіть тоді.

Вона наважилась обійняти його. Він не випускав.

— Побачимось, так? — прошепотіла.

— Обов’язково.

І вони відпустили одне одного лише тоді, коли мама вже двічі покликала її.

---

Увечері вони були вдома. Все знову пахло знайомими речами — пральним порошком, якимось застарілим медом у банці, і тими стінами, які вже стали частиною їхньої історії.

Адель сиділа біля вікна. В руках — та сама мушля. В кишені рюкзака — листи. А в серці — більше запитань, ніж відповідей.

І хоч за вікном знову починався звичайний побут, вона знала:
всередині неї вже було море. І вітер. І хтось, хто стежить.
🌙 Сон Адель. Після повернення

Адель довго не могла заснути. Думки крутилися, як карусель: обличчя Маркуса, його теплі руки, мамин голос, гудіння автобуса, чорна мушля — все змішалось у голові, наче хтось перемішав усі сторінки її життя. Але коли повіки нарешті злиплися, свідомість попливла в інший світ — ще дивніший, ще глибший.

Вона стояла на пляжі, але пісок був не золотим — він був сріблясто-сірий, холодний, майже металевий. Море перед нею здавалося чорнильним, густим, як туш. Хвилі не шуміли — вони шепотіли, і кожна хвиля несла у собі слова. Її ім’я.

> — Адель…
— Адель…

Вона озирнулась. Позаду не було нікого. Тільки її дерево, яке чомусь росло просто серед піску, величезне, з гойдалкою, і… листами, що висіли на гілках. Сотні листів. Один із них розгорнувся сам собою, і вона прочитала:

> «Ти не втечеш. Те, що всередині — завжди поруч.»

Потім з темряви вийшла фігура — висока, знайома. Вона подумала, що це Маркус. Але коли наблизилась — побачила себе. Іншу себе. З волоссям, яке сплуталось вітром, очима — порожніми, без зіниць. Дзеркальну, холодну Адель.

— Я — ти, якою ти станеш, якщо не перестанеш боятися, — сказала вона тихо. — Я — твій страх.

Адель зробила крок назад. Але позаду вже не було ні піску, ні дерева. Тільки чорне море — і бездонна ніч.

І раптом хтось схопив її за руку — теплу, живу, справжню. Маркус.

— Не слухай її, — сказав він. — Ти — не вона.
— Але я боюся…
— І це нормально.

Десь високо над ними пролетів паперовий літачок — з листом замість крила, і на ньому напис:
«Останній ще попереду.»

В ту ж мить вона впала у воду — не холодну, не теплу, просто іншу. І… прокинулась.

---

У темряві кімнати вона лежала нерухомо, серце билося часто. За вікном шуміли дерева, а в душі — все ще лунали ті шепоти.

Вона взяла щоденник і тихо записала:

Сон №7.
Дзеркальна я. Листи на дереві. Паперовий літачок. "Останній ще попереду." Що це означає? Чи той, хто пише листи — ближче, ніж я думаю?..