Розділ 19. Шепіт вітру і справжні обличчя

Ранок видався неспокійним. Після того сну — з дзеркалами, з чужою собою, з порожніми очима у відображенні — Адель прокинулася у важкості. Її тіло ніби спало, але розум — ні. Щось залишилось там, за завісою сну, щось, що не давало спокою. Наче хтось покликав її по імені зсередини самого себе.

Вона довго лежала, витріщаючись у білу стелю, перш ніж встала. У хаті було тихо, лише десь за стіною щось дзенькало — можливо, бабуся накривала на стіл.

На кухні пахло смаженими грінками з медом і кавою. Дідусь читав газету, а Мія щось гарячково розповідала бабусі, розмахуючи руками, з косичками, які стирчали в різні боки.

— Ти виглядаєш, як привид після дощу, — одразу прокоментувала Мія, коли побачила Адель. — У тебе що, нічна битва з демонами?

— Можливо, — тихо відповіла Адель, сідаючи за стіл.

— Та ну! — Мія гойднулась на стільці. — Якщо ти не будеш веселою, я зійду з розуму. Уявляєш? Я одна серед цих пенсіонерів!

— Гей! — озвався дідусь, не відриваючи очей від газети. — Я ще не списаний. Сьогодні поведу вас у містечко на набережну.

— Я за! — підстрибнула Мія. — Там продають рожеву вату і всякі дурниці.

— Адель? — запитала бабуся, нахиляючись до неї. — Ти зі мною сьогодні поговориш, чи будемо сидіти в мовчазному кіно?

Адель зітхнула.

— Усе нормально. Просто… сни дивні.

— Хочеш поговорити?

— Ні. Просто… відволіктись.

---

Вони вирушили після сніданку. Машина везла їх вузенькими вуличками, повз кам’яні будиночки, лавки з сувенірами, заквітчані балкони й галасливих туристів.

На набережній — гамір, запах риби, солодкої вати і моря. Сонце сліпило, а хвилі накочувались з лагідним шурхотом.

— Я б залишилась тут назавжди, — сказала Мія, вдивляючись у сувенірні прикраси з мушель. — І продавала би вічно ці сережки з крабами.

— Тобі би личило, — усміхнулась Адель.

— Ти це серйозно? — Мія прискіпливо на неї глянула. — Тобі треба щось розказати.

— Ні, просто сон важкий.

— Ага… Ти взагалі давно не усміхаєшся. Навіть коли їси морозиво.

Раптом Адель завмерла.
На іншому боці вулиці вона побачила її — рудоволосу дівчину в тій самій футболці "Trust nobody". Мері. Вона йшла неквапом, з морозивом у руці, ніби нічого й не сталося. І, здається, зовсім не помічала Адель.

— Це вона, — прошепотіла дівчина. — Та сама…

— Хто? — Мія обернулась. — Адель?

Але дівчина зникла за рогом.

— Нічого. Показалось, — сказала Адель, але в грудях забилося тривожно.

— Ти стаєш дивнішою щодня, — пробурмотіла Мія.

---

Після короткої прогулянки всі зібрались біля фонтану. І тоді…

— Привіт, — пролунав голос, від якого в Адель перехопило дихання.

Вона різко обернулась — Маркус. Стояв, усміхаючись, з рюкзаком за плечима й вітром у волоссі.

— Що ти тут робиш?! — вона дивилась на нього, не вірячи.

— Приїхав із дядьком, він мав справи в містечку. І я подумав… Чому б не побачити тебе?

Адель обійняла його швидше, ніж встигла подумати. Десь позаду Мія зробила вигук:
— О, знову любов, обійми, романтика!

— Ти не писав, — прошепотіла Адель.

— Хотів, щоб це було несподівано.

Вони довго гуляли вздовж пляжу. Маркус тримав її за руку, розповідав про свої будні, нову школу, плани. Адель слухала — і вперше за довгий час їй було… спокійно.

— А ти як? — спитав він.

— Все заплутано, — сказала вона. — Сни, мушлі, листи. Хтось пише мені. Я не знаю хто. Але це дивно.

— Листи? — він зупинився. — І ти не знаєш, хто?

— Ні. Вони щораз дивніші. Один — прямо сьогодні. Але ще страшніше… що мені здається, що ця людина поруч.

— І ти мені про це не сказала?! — він був щиро здивований. — Я б захистив тебе.

— Я ще не знаю, чи є від чого захищатись.

— А якщо це хтось… небезпечний?

— Можливо. Але поки що — лише шепіт і натяки.

— Мені це не подобається, Адель.

— Мені теж, — прошепотіла вона.

---

Коли вони повернулись додому, день хилявся до вечора. Мія була в своїй кімнаті — і в руках тримала конверт.

— Знаєш, що це? — сказала вона.

— Ні… — Адель зблідла.

— Це було під дверима. Я прочитала. Пробач. Не стрималась.

— Що там?

— Там... — Мія простягнула лист. — Прочитай сама.

Адель взяла папір. Її руки тремтіли.

«Море змиває, але є і те, що не змиє ніщо. Я бачив, як ти дивишся на нього. Це буде помилка.»

Вона відчула, як всередині все стискається.

— Що за… — прошепотіла вона. — Це вже… погроза?

— Я не знаю, хто це. Але тепер і мені не смішно.

— Чому ти одразу не показала?

— Бо подумала, що це якась дурна гра. Але тепер…

— Тепер все серйозно, — завершила Адель.

---

Вночі вітер був сильніший, ніж зазвичай. У хаті всі спали, лише Адель лежала з відкритими очима.

Потім — звук. Щось клацнуло. Вона встала. Підійшла до вікна. Двері на веранду — прочинені.

Вона вийшла. Повітря пахло сіллю й чимось різким. Біля порогу — мушля. Але вона була чорна. І розколота навпіл.

Адель підняла її й прошепотіла:

— Хто ти…?

Вітер лише шепотів у відповідь.