Розділ 18. День, що пахнув сіллю і сонцем

Адель прокинулась від лагідного крику чайок. Перший ранок на морі. Десь поруч у кімнаті Мія хропіла на своєму розкладному ліжечку, закутавшись у ковдру, мов кокон. У домі пахло кавою, солоним повітрям і чимось смаженим — мабуть, бабуся вже щось готувала на кухні.

Адель повільно піднялась, відсунула фіранку — і її погляду відкрився вид, який вона ніколи не забуде. Море. Воно мерехтіло, дихало, переливалося в променях ранкового сонця. На горизонті — човни, а біля самого берега — ледь помітні хвилі, які накочувалися на теплий пісок, ніби обіймали землю.

Вона обула шльопанці, накинула легкий халат і вийшла на терасу.

— Ранок, як листівка, правда? — пролунав голос дідуся. Він сидів у кріслі-гойдалці, з чашкою кави та газетою.

— Як з мрії, — прошепотіла Адель і вдихнула повітря на повні груди.
— Вночі снилося море.

— Що воно тобі сказало? — дідусь усміхнувся.

— Що воно моє. І я теж його, — сказала вона, злегка всміхаючись.

Усередині вже метушилась бабуся, перемішуючи щось у мисці, й тихенько наспівувала. Мія все ще не прокидалась, і в хаті панував спокій, якого в звичні дні не вистачало.

Адель пішла на пляж босоніж. Вітер грав із її волоссям, пісок був теплим, мʼяким, і вона відчула, як страхи останніх тижнів тануть, мов сіль у воді. Вона сіла біля самого краю хвиль, дивлячись, як вода котиться і повертається.

І тут її погляд упав на щось маленьке — мушля. Зовсім біла, але зсередини — вирізьблені літери: "M. A."

Вона завмерла. Її серце раптом забилось частіше.
Маркус Адель?
Маяк Анонімності?
Маячня Адель?

Їй здалося, ніби хтось просто грався з нею, залишаючи все нові і нові загадки.

— Знайшла щось цікаве? — раптом запитав хтось за її спиною.

Адель різко обернулась — перед нею стояла дівчина її віку, з довгим рудим волоссям, у сірій футболці з написом "Trust nobody".

— Просто мушля, — відповіла вона обережно.

— Мушлі — це послання моря, — загадково всміхнулась незнайомка. — Я Мері. Ми живемо через три будиночки. Ти — новенька?

— Так. Я Адель. Приїхала з родиною на тиждень. Потім — за кордон.

— За кордон? Рятуєшся від рутини?

— Може, — Адель знизала плечима. — А може, просто тікаю.

— Часом втеча — це не слабкість, а інстинкт виживання, — сказала Мері. — А мушля... вона не просто так. Вона тебе вибрала. Пам’ятай.

Адель не встигла нічого сказати — дівчина вже відійшла, залишивши лише хвилювання в думках.

---

— Чому ти так довго? — бурчала Мія, намагаючись заплести собі кіски. — Ми вже збираємось!

— Я була біля води. Ранок був… особливий.

— Ти ще трохи — і почнеш писати поезію, — хмикнула Мія. — Ходімо, дідусь обіцяв повести нас у нову бухту.

Усі зібралися, взяли речі — рушники, капелюхи, воду. І рушили в сторону тієї самої бухти, де море було глибшим, а пісок — наче цукор.

Та на середині дороги Мія раптом зупинилася і закричала:

— АААА! ЧЕРЕПАШКА!

— Де? — всі переглянулись.

— Та ось же! — і вона показала на пляшку, де був… шоколадний батончик із зображенням черепахи.

— Міє, я колись серйозно викличу лікаря, — сказала бабуся, не стримуючи сміх.

— Ха-ха, я просто додаю пригод!

---

На пляжі Адель знову знайшла... лист. Він був вологий, стиснутий, але текст зберігся:

«Море змиває, але не приховує. Я бачу, як ти шукаєш себе. Не бійся, я поряд. І завжди був».

— Та ну, — прошепотіла Адель, — хто ти?..

Вона оглянулась — нікого. Лише чайки.

---

Ввечері, коли вони вже повертались до будиночка, телефон сповістив про повідомлення від Маркуса:

«Ти б виглядала щасливо на фоні моря. І це фото я тримаю в голові. А ще — чекаю новин. Щиро».

Адель зітхнула. І відповіла:

«Море змінило мене. Але чи достатньо, щоб бути щасливою — не знаю. Завтра розкажу більше».

Потім — дзвінок Марі. Дівчата говорили понад годину — про мушлі, листи, руду незнайомку й дивну фразу «послання моря».

— Може, це твоя карма тебе переслідує, — сказала Марі. — А може, твоя доля.

— Сподіваюся, з гарною зачіскою, — зітхнула Адель.

---

А вночі…
…сон.
Адель знову була на пляжі. Але тепер — сама.
На небі не було зірок, тільки місяць — величезний, низький, мов хотів щось сказати.
І перед нею — дзеркало.
Вона подивилася у нього — і побачила себе. Але… іншу.
У неї були ті самі очі, але сумніші. Вона посміхалась, але то була не щира посмішка.
Раптом з дзеркала рука потягнулась до неї — холодна, біла.

Адель прокинулась в холодному поту.
Сон... чи попередження?