Розділ 17. Перед відплиттям

У школі панувала дивна тиша — та, що настає після бурі. У коридорах уже не лунали закиди, і навіть шепіт про «перевідницю» стих. Можливо, тому що всі вже змирилися. Адель ішла по знайомому маршруту востаннє.

У вчительській її зустріла класна керівниця з пакунком у руках.

— Оце тобі від класу, — сказала вона і ледь усміхнулася. — Невеличкі побажання від кожного. Хтось навіть написав у риму.

Адель розгорнула обкладинку. Усередині — кольорові стікери, вирізки, фото, побажання. Деякі щирі, інші — натягнуті, але кожне мало значення.

— Дякую, — сказала тихо. — За все. Навіть за ті моменти, коли мені було важко.

— Іноді важкі моменти — найцінніші, Адель. Вони ліплять тебе, як скульптора з глини.
Не забувай нас.

Я й не зможу, подумала Адель, виходячи з дверей.

---

Після школи вона вирішила ще трохи побути на подвір’ї. Там, де влітку часто гралася з Мією, де стояла стара гойдалка. І тут вона помітила її — маленький згорток, акуратно покладений на лаву.

П’ятий лист.

«Ти від’їдеш, але сліди залишиш. Я не хочу, щоб ти зникла з мого горизонту.
Ти побачиш море. А я — тебе.
Може, ми зустрінемось раніше, ніж ти думаєш?»

Адель завмерла. Руки похололи. Хто це? Як він знає про море?.. Її підозри змінювались кожного дня, але відповідей не було.

Вона зітхнула, сховала лист у кишеню і побігла додому.

---

— Угадай, що я вже зібрала? — кричала Мія ще з порогу. — Пляжний м’яч, рушник з єдинорогом і крем, якого вистачить на пів Африки!

Адель усміхнулась:

— А купальник?

— А як же без нього! До речі, бабуся сказала, що ти теж маєш перебрати речі. Бо не будеш на морі в своїх нудних футболках із котиками!

— Ей, котики — це класика! — обурилась Адель.

У кімнаті панував хаос: відкриті валізи, кучі одягу, косметичка Мії, яка виглядала як чемодан професійного гримера, і бабуся з блокнотом, яка намагалася записати, що вже запакували.

— Тільки не забудьте зубну щітку! — крикнув з кухні дідусь.

---

Після душу, обгорнувшись у рушник, Адель взяла телефон і набрала Марка.

— Привіт, — пролунав його голос, теплий і впізнаваний. — Ти звучиш втомлено.

— Школа виснажила. Але… сюрприз — ми їдемо на море.

— Ого! Куди саме?

— Дідусь обрав якийсь спокійний берег. Старе місце. Каже, що там ніхто не дратує і чайки не такі злі.

— Ха! Звучить ідеально. Я щасливий за тебе, Адель. Ти заслуговуєш на тишу й хвилі.

— Хочеш… я пришлю тобі фото?

— Тільки якщо там будеш ти. І не забудь усміхатися. Бо я запам’ятав тебе трохи сумною.

— Я працюю над цим, Маркус.

Вони ще довго говорили — не тільки про море, а й про речі, які не вміщуються в листи. Потім вона подзвонила Марі — її італійська подруга радісно підстрибувала у FaceTime і вже планувала «морське селфі» Адель.

— І не забудь: якщо побачиш якогось гарного рятувальника — одразу фоткай! — сміялась Марі.

---

Пізнього вечора Мія знову вигадувала:

— А якщо той, хто пише тобі листи, — привид?

— А якщо — твій брат майбутнього? Я бачила такий фільм!

— А якщо... це я! Ха-ха!

— Було б смішно, якби не було так моторошно, — пробурмотіла Адель.

— Добре-добре, спокійно. Завтра зберемо всі речі й помажемось кремом від усього: сонця, комарів і листів!

Адель ще довго лежала в ліжку. Слухала, як ніч дихає крізь відчинене вікно, і подумки вже стояла біля моря.

Ранок почався з ранкового шурхоту валіз, спакованих речей і легкого запаху кави. Адель зібрала останні дрібниці — улюблену книжку, рожеву подушку з зірочками та блокнот із листами. Мія бігала навколо, сміючись і переглядаючи фото з телефонного альбому.

— Ти готова? — запитала бабуся, одягаючи легку сукню в квіточку.
— Ти точно все взяла? — додав дідусь, перевіряючи ключі від машини.

— Так, так! — відповіла Адель, похитуючи головою. Вона відчувала, що ця поїздка — щось важливе, наче початок чогось нового і водночас прощання з чимось знайомим.

---

Дорога була довшою, ніж вони очікували. Машина повільно пливла трасою, що петляла між лісами і маленькими селами. За вікном все змінювалося: спочатку зелень лугів, потім широкі поля з пшеницею, а далі — невеличкі соснові гаї, які відігравали в Аделі неймовірно заспокійливу мелодію.

Мія з бабусею заспівали веселу пісню, дідусь розповідав історії про своє дитинство, а Адель дивилася на дорогу і відчувала, що цей момент — немов кадр з фільму, який вона пам’ятатиме довго.

— Подивіться, — раптом промовив дідусь, звертаючи увагу на поворот, — ось і наш берег.

---

Вони зупинилися біля невеликого причалу, звідки виднілася синя гладь води, а поруч — білий парусник із яскраво-жовтим вітрилом.

— Сюрприз! — сказав дідусь, усміхаючись. — Я думав, що нам усім буде цікаво подивитися на море з води. Ось наша яхта.

Адель відчула, як її серце прискорилося. Вона навіть не знала, що дідуся можна так здивувати.

— Вау! — вигукнула Мія, вже уявляючи, як буде бігати по палубі.

— Це справжня яхта? — запитала Адель, підходячи ближче. Її пальці торкнулися холодного металу поруч із дерев’яною поручнею.

— Так, і сьогодні ми зробимо невелику подорож на ній, — сказав дідусь, відкриваючи двері.

---

Коли вони вийшли на палубу, вітер освіжив обличчя, приніс аромат солоної води й свободи.

— Слухайте, — звернувся дідусь, — яхта невелика, але надійна. І ми проведемо тут незабутній день.

Паруси піднялися, і яхта повільно відпливала від берега. Адель дивилася на горизонти — синє небо поєднувалося з безкрайнім морем.

— Уявляєте, — сказала вона, — тут можна забути про все, що турбує.

Мія з радістю гасала палубою, а бабуся розклала на столі бутерброди й лимонад.

---

Під час плавання дідусь розповідав про те, як він у молодості мріяв про море, про далекі країни, про те, як хвилі заспокоюють душу.

— Морська вода очищує не тільки тіло, — сказав він, — а й думки.