Розділ 16. Останній тиждень

Понеділок почався з дощових крапель по шибках. Небо було сірим і низьким, наче само сумувало за тими, хто от-от залишить це місце. Адель довго сиділа перед дзеркалом, розчісуючи волосся — ніби відтягувала момент виходу.

Їй залишалось у цій школі двадцять днів.
Двадцять коротких, але таких важких днів.

Коли вона з Мією підійшли до входу, їх уже чекала бабуся з мокрою парасолькою.

— Не забудьте подякувати вчителям, — кинула вона, поправляючи Мії капюшон. — І не конфліктуйте, будь ласка. Особливо ти, Адель.

Адель нічого не відповіла. Вона знала, що це буде складно. Усі знали, що вона скоро поїде, і чим ближче день від’їзду — тим більше поглядів, шепоту, недомовок.

---

Перший урок — математика. Її вчителька, пані Зоя, завжди була сувора, але справедлива.
— Адель, ти сьогодні відповідаєш приклади на дошці.

Адель вийшла. Вона вирішила не показувати, що нервує.
Це — останній понеділок у цій аудиторії. Треба пам’ятати себе сильною.

Вона вивела рівняння, пояснила рішення, і навіть той хлопець із задньої парти, що завжди крутив очима, цього разу не сказав нічого. Але коли вона сіла, почула шепіт:

— Ну, їй вже пофіг, все одно їде. Навіщо старатися?

Адель стиснула зуби. Знову ці закиди. Що вона винна, що їде? Що у неї є шанс?

На перерві до неї підійшли дві дівчини.

— Чула, у вас там у Німеччині всі багаті. Тобі пощастило, Адель, — сказала одна з удаваною усмішкою.

— Так, тільки не забудь, звідки ти, коли будеш там каву пити з круасаном, — додала друга.

— Знаєте, я пам’ятаю. І не думайте, що мені тут легко. Просто у вас ніколи не було нічого, крім заздрощів, — тихо відповіла вона і пішла.

Вона не хотіла плакати. Вона хотіла додому. Але додому ще двадцять днів.

---

У другій половині дня були збори з класною керівницею.
Вона вручила Аделі список документів для відрахування зі школи.

— Оцінки гарні. Ти молодець. Твоя поведінка… ну, бували труднощі, але я вірю, що ти виростеш у сильну дівчину, Адель. Не забувай про нас. Ми не були ідеальними, але кожен учився з тобою чомусь, — тихо сказала вона й обійняла її.

Це був перший раз, коли хтось з учителів сказав їй неформальне "прощавай" — не як обов’язок, а з теплом.

Вона вийшла з кабінету, стискаючи в руках папери, і в очах пекло.
Я не ненавиджу це місце. Просто воно мене не прийняло.

---

На великій перерві Адель і Мія сиділи в коридорі, жуючи бутерброди. Мія розповідала, як її клас знову бурчав на неї за оцінки.

— Ні, серйозно, я що, винна, що в мене 12, а в них 4? Вони там щось про «пихату приїжджу»... А я просто вчуся, — знизала плечима Мія, — а ще мене вчителька з праці сьогодні назвала “вогонь в спідниці”. Мені сподобалось!

Адель посміхнулася. Мія — як завжди, вогонь і буря, але з нею було легше.

---

Після останнього уроку до Адель підійшли ще двоє вчителів — з української мови та історії.
Одна подарувала їй маленький блокнотик, інша — книгу з підписом:
"Сильним дівчатам — сильна пам’ять. Щоб пам’ятала, хто ти є."

Адель ледь стримувалася.

— Дякую вам… за все. Навіть за суперечки, — сказала вона, і вчительки засміялися.

— Це теж частина життя, Адель. Ти просто — як вулкан. Але краще вибухати, ніж мовчки тліти.

---

Дорогою додому вона мовчала. У голові — уривки фраз, поглядів, усмішок і глузувань.

Вона відкрила щоденник підозр і написала лише одне речення:

> Я не боюся змін. Я боюся, що частина мене залишиться тут, серед цих стін, які не прийняли, але сформували.

Уже після школи, коли дівчата повернулися додому — трохи втомлені, трохи мовчазні — в хаті було незвично тихо. На кухні пахло яблучним пирогом, а на столі лежали кілька розгорнутих мап і велика записна книжка.

— Що тут у вас? — запитала Адель, скидаючи рюкзак.

— Нічого такого… — відповіла бабуся, надто невинним голосом. — Просто плануємо, як скласти речі до Німеччини. Ну, і ще дещо.

— Яке "дещо"? — насторожилась Мія, заходячи слідом.

Дідусь підняв очі від паперів, усміхнувся і сказав:

— Ми вирішили, що перед великим переїздом вам потрібна невелика перерва.
Маленький подарунок від нас.
Цієї неділі ми всі їдемо на море.

— ЩО?! — закричали в унісон Адель і Мія.

— Та ну, серйозно?! — Мія застрибала на місці. — Яке саме море? А вода тепла? А готель? А сніданки включені?

— Тссс, — засміявся дідусь, — усе поступово. Це буде невелике узбережжя, знайоме мені ще з молодості. Там немає туристичної метушні, зате є сосни, пісок, чайки і запах свободи.

— Адель, ти тільки уяви… — прошепотіла Мія, — ми перед від’їздом — на морі. Це як сцена з фільму!

Адель все ще стояла, не вірячи.

— Ви серйозно? А як же документи, пакування, школа?..

— Документи будуть. Речі теж зберуться. А школа… ти ж уже прощаєшся з нею. Повір, іноді треба втекти на край світу, щоб зібрати себе до купи, — сказала бабуся і поставила перед нею чашку чаю.

— Дякую, — прошепотіла Адель. Їй раптом стало так тепло, ніби хтось обійняв її всередині.

Вона сіла до столу, почала гортати мапу. У голові вже крутилися картинки — вона бігає босоніж по берегу, Мія будує піщані фортеці, дідусь читає газету на лежаку, бабуся годує всіх кавуном.

— А ще треба зібрати речі! — згадала Мія. — Нам же треба й те, і це, і костюми, і сонцезахисний крем!

— Спочатку — речі до Німеччини, — нагадала бабуся. — Потім море.

І весь дім вибухнув метушнею.

Адель розклала на ліжко дві великі валізи. В одну — документи, зошити, одяг для нового життя.
В іншу — купальник, літня сукня, капелюшок і нові сандалі.
Море перед прощанням. Мов тиша перед великою бурею.

---

Увечері вони ще довго обговорювали деталі. Мія будувала плани:
— Я зловлю краба. Я навчуся плавати з відкритими очима! Адель, ми зробимо фотосесію на піску!

Адель сміялася, але її думки десь гуляли по обрію.