Розділ 15. Ознаки змін

Проміння світанку пробивалося крізь щілини в жалюзі, повільно ковзаючи по обличчю Адель. Вона розплющила очі — серце все ще билося трохи швидше, ніж звичайно. Сон залишив по собі дивне післясмак — тривожний, але водночас наче передчуття чогось важливого.

Вона бачила себе в сні серед поля, самотню, але з неба падали пір’їни — білі, мов попередження. Кожна пір’їна мала слово: «Таємниця», «Сила», «Страх», «Довіра». А потім усі розтанули в небі, як сніг на сонці.
Що це означає? — подумала Адель, потираючи очі.

Знизу доносився аромат свіжої кави та бабусиних млинців. Її шлунок тихо нагадував, що ніч була довгою.

Вона спустилася на кухню.

— Ну, як пройшла вечірка? — запитала бабуся, не підводячи очей від млинців.

— Добре, — відповіла Адель просто. Мія подивилася на неї уважно, але не стала розпитувати.

— А з ким ти говорила так довго? Ми бачили, що тебе не було серед інших.

— Просто… один знайомий. Нічого особливого, — сказала вона й почала мастити млинець медом.

Це буде моїм секретом, — подумала. — І я вирішу, коли — і чи взагалі — розповідати.

---

Після сніданку вони вирушили у справах, але згодом Адель знайшла новий конверт...

Після сніданку Адель вийшла надвір. Вітерець був теплий, легкий, ніби літо ще трималося за край землі. Вона обійшла будинок, шукаючи спокою, але серце чомусь билося все швидше, наче попереджало її.

І знову — конверт.
На тому ж самому місці. На лавці під старим деревом, де вона любила сидіти в дитинстві.

Це вже шостий.

Він був перев’язаний стрічкою кольору морської хвилі. Всередині — тонкий аркуш із акуратним, знайомим почерком:

> "Іноді страх змушує нас мовчати. Але мовчання — не завжди безпека. Не ховайся за усмішкою, бо я бачу правду. Скоро ти зрозумієш, чому саме ти."

Адель повільно склала листа назад, провела пальцем по стрічці, і їй стало холодно, хоч сонце вже стояло високо. Хвилину вона просто сиділа, вдивляючись у далечінь. Потім глибоко зітхнула.

Я маю бути зайнята. Треба робити щось корисне. Треба зібрати речі.

---

Удень вона зайнялася своїми коробками. Усе ще не вірилось, що переїзд відбудеться вже так скоро — тижні розсипались, як пісок крізь пальці. Вона перебирала одяг, книги, листівки, старі малюнки.

Мія зайшла до кімнати з коробкою печива.

— Ну що, пакуємося до німецьких пригод?

— Ти не уявляєш, скільки тут всього! — пробурчала Адель, тримаючи в руках стару футболку з плямою фарби.

— Це що, пам’ятна від мого витвору мистецтва на твоїй спині?

— Саме так. І ти ще гордишся цим?!

— Безумовно. Мистецтво має залишати сліди.

— Особливо в формі плям і роздратування, — Адель скривилась, але в очах з’явився блиск.

— Зате згадки лишаються. А в Німеччині ти зробиш нову колекцію — “плями підліткового бунту 2.0”.

Адель нарешті засміялася — щиро, з полегшенням. Мія була нестерпна, але вміла влучити в точку тоді, коли треба.

---

Ввечері бабуся зварила улюблений суп Адель, подала його з грінками, і вся родина зібралася на кухні.

— Готові подзвонити батькам? — спитала бабуся, підключаючи планшет до дзвінка.

На екрані з’явились знайомі обличчя — мама усміхнена, тато з чашкою кави.

— Привіт, мої зірочки! Як ви? — сказала мама.

— Все нормально, — буркнула Адель, уникаючи камери.

— Адель? Що з тобою? — спитав тато. — Ти якась бліда. Не захворіла?

— Ні, просто втомлена.

— Ти не зобов’язана все робити сама, — сказала мама. — Ми можемо поговорити з бабусею, можливо, зменшити тобі навантаження…

— Ой, будь ласка, не починай! — вибухнула Адель. — Я вже не дитина, я сама розберуся!

У кімнаті стало тихо.

— Доню, — тихо промовила мама, — ми лише хвилюємось.

— Я знаю! Але це не означає, що я маю все вам викладати. Не всі думки — для обговорення.

Адель вимкнула мікрофон, не дивлячись у планшет. Вона встала й вийшла на веранду.

Мія поглянула на бабусю, потім у вікно.

— Вона просто перенервувала, — сказала Мія. — Я чула, що люди стають дратівливими після вечірок.

— Або після поганих зустрічей, — додала бабуся з тривогою в очах.

Адель сиділа на сходах, дивлячись на небо.

Я не зламалась. Просто стомилась. Просто хочу спокою.

Але всередині щось розривало її. Вона не могла розповісти про хлопця. Не зараз. Не їм.

Адель сиділа на сходах, обійнявши коліна, коли її телефон раптом завібрував у кишені. Вона подивилася на екран — відеодзвінок.
Братик. Її маленький, п’ятирічний братик із пухкими щічками і завжди трохи злиплими пальчиками, бо весь час щось тримав — то машинку, то печиво, то олівець.

Вона миттєво прийняла виклик.

— Аделю! — закричав він на весь екран, — дивися, дивися, в мене зуб хитається! Мамо, покажи їй!

Камера трохи тремтіла, і нарешті вона побачила його усміхнене обличчя з щербинкою.

— Тобі личить, братику! — усміхнулась вона крізь сльози. — А ти що, вже дорослішаєш?

— Так! А ще мама сказала, що я як козак, бо не плакав! — гордо заявив він і почав показувати їй свій малюнок: криві конячки, хатинка і… її.

— Це ти? — здивувалась вона, — А що в мене на голові?

— Це твоя корона. Бо ти ж головна у нашій родині. І я хочу, щоб ти скоро приїхала і принесла мені кінського шоколаду!

Адель засміялась щиро, як не сміялась давно.
— Обіцяю, привезу. І корону справжню. І шоколад із Німеччини.

— А ще скажи, там є коники? — запитав він серйозно.

І в цю ж мить в її голові з’явилась ідея.

---

Через пів години Адель уже йшла знайомою стежкою до невеликого конюшного обійстя, що належало дядькові Маркуса — дядьку Йоганнові, чоловіку середніх років із добрим серцем і любов’ю до тварин.

Сонце вже схилялося до заходу, фарбуючи небо у відтінки помаранчевого й рожевого. Повітря було напоєне сіном, пилком і спокоєм.

Дядько якраз стояв біля воріт, оглядаючи копита одному з жеребців.