Розділ 14. Попередження в блакитному

Ранок суботи почався неспокійно. Адель прокинулась ще до будильника, бо їй наснився дивний сон: вона стояла серед натовпу, всі сміялися, а хтось дивився на неї з темного кута — уважно, мовчки, навіть знайомо. Але вона не бачила його обличчя.

Вона вийшла на подвір’я подихати свіжим повітрям. Тиша, легкий туман і прохолода обіймали тіло, мов намагаючись заспокоїти тривогу. І саме тоді вона побачила — конверт.

П’ятий.

Лежав під її деревом, прикріплений до гілки тонкою стрічкою, як та, що вона колись знайшла. Вона розгорнула папір — серце калатало:

> "Сьогодні ввечері ти побачиш того, хто спостерігав за тобою увесь цей час. Не бійся. Але будь готова."

Адель тримала лист, ніби він обпалював пальці.
Хто? Коли? Навіщо?..
Тільки одна річ була точною — цей вечір змінить щось.

---

— Ти як привид, — прокоментувала Мія, побачивши Адель на кухні. — Може, трохи блиску в очі? Я ж не хочу йти з тобою на вечірку, де думають, що ти привид!

— Я не просила тебе йти зі мною.

— І не треба. Я піду з тобою тільки до дзеркала.

— Дуже дотепно.

Бабуся увійшла, несучи з горища стару коробку з прикрасами.

— Час готуватись, дівчата! Ми ж не можемо відправити Адель на вечірку, як на тракторне поле!

— Я якраз думала про косу з локонами, — Мія засунула гребінець у волосся сестри. — Злегка романтично, трохи дівоче, і, можливо, врятує тебе від загибелі в очах класу.

— Чому загибелі?

— Бо там будуть твої "подруги". Вони або знищать, або заздритимуть. Ми мусимо обрати стиль "ти ж не очікувала, а вона виглядає як з кіно".

Бабуся вийняла з шафи гарний голубий костюм. Сукня з відкритою спиною, легка, ненав’язлива, ідеально підкреслювала її фігуру.

— Я пошила її ще давно. Думала, вона буде на особливу нагоду.

— І це — вона, — сказала Мія. — Адель, якщо ти одягнеш це, твої "приятельки" луснуть від заздрості.

— І взагалі, відкриту спину носять лише сміливі.

— А ще — ті, хто не бояться змін, — додала бабуся, поправляючи пасмо волосся Адель.

Адель дивилась у дзеркало. У відображенні — вже не дівчинка, а молода, впевнена, загадкова Адель. І сьогодні вона піде на вечірку. І, можливо, зустріне когось, кого не очікувала.
Вечірка тривала в розпалі. У повітрі відчувався дух передшкільної свободи — музика лилася, голоси змішувалися в сміху та розмовах. Адель стояла поруч із кількома дівчатами, які нещодавно почали ставитись до неї трохи доброзичливіше, хоча все ще відчувалась напруга між ними. Мія тримала її за руку, намагаючись підтримати.

— Ти готова? — запитала Мія з легкою усмішкою.

— Як ніколи. Але… цей вечір викликає у мене щось схоже на тривогу, — зізналася Адель, дивлячись на мерехтливі вогні навколо.

— Ну, це ж вечірка. Неможливо бути спокійною.

— Просто іноді мені здається, що я не на своєму місці.

— Не бійся. Якщо будеш собою — це вже сила.

Дівчата обмінялися поглядами, і Адель відчула, що хоча й була в новому для себе оточенні, підтримка Мії та тих, хто прийняв її, зігрівала.

Раптом вона помітила, як до неї наближається хлопець. Високий, трохи знервований, але з проникливими очима. Серце Адель забилося швидше — це він? Чоловік із листів? Той, хто слідкував за нею?

— Привіт, Адель, — сказав він тихо, і в голосі звучала невідома раніше ніжність.

— Привіт… — відповідала вона, відчуваючи дивне змішання страху і цікавості.

Він злегка відвів її в бік від гучного натовпу, до тихого місця біля старої будівлі, де було тінь і прохолода.

— Я довго чекав цього моменту, — промовив він, — хотів поговорити з тобою особисто.

— Я… не знаю, що сказати, — прошепотіла Адель, намагаючись зібрати думки.

Вона відчула, як у грудях піднімається паніка, але намагалась зберегти спокій.

— Я хочу, щоб ти знала: я не хотів тобі зла. Я просто… боявся, що ти мене не помітиш, — голос хлопця став більш наполегливим.

— Але це не привід… — вона застигла, коли він різко наблизився.

Адель зрозуміла, що момент, який вона так боялась, настав.

Вона відштовхнула його, намагаючись втекти, але він схопив її руку.

— Прошу тебе, залишся…

Паніка заполонила її свідомість. Вона згадала слова бабусі: "Слухай себе. Якщо страх з’явився — це сигнал."

Адель з усієї сили вирвалася, пробігла кілька кроків, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Вона почала бігти, не оглядаючись, крізь темряву, крізь гілки та каміння, відчуваючи як серце шалено б’ється.

— Я сильна, — повторювала вона собі, — я можу це подолати.

Нарешті вона опинилася майже біля дому. Зупинилася, обпираючись на паркан, дихаючи важко.

Витерла сльози. Спробувала посміхнутися.

— Завтра буде краще, — прошепотіла вона.

Вона знала: цей вечір змінив її назавжди. Але попереду було нове життя. І вона буде готова.
Адель тихо відчинила двері будинку. У коридорі стояла Мія з бабусею — вони з нетерпінням чекали на неї, посміхаючись.

— Ти вдома! — зраділа Мія і обняла її.

— Довго була? — спитала бабуся, затримуючи погляд на дівчині.

Адель лише кивнула і швидко пішла до своєї кімнати. Сьогодні вона не хотіла ні з ким говорити, особливо про того хлопця. Це був її секрет. Її біль. Те, що вона ще не готова віддати на загальний огляд.

У кімнаті вона сіла на ліжко, глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти пульсуюче серце. Тиша наче накрила її, даючи простір для думок.

«Ніхто не повинен знати», — промайнуло в голові. І вона відчула, як на очі навертаються сльози, але вона їх стримала.

Вона зняла взуття, лігла під ковдру і закрила очі.

Їй наснився сон…

Вона стояла посеред безкрайніх полів, вітер ніжно гойдав високі трави. Раптом з-за хмар визирнуло яскраве сонце. І з ним прийшли голоси — знайомі і водночас далекі. Там були Мія, бабуся, Марі та навіть Маркус. Вони всі кликали її, підтримували, але вона не могла підійти — ноги наче приросли до землі.

І тоді вона прокинулася — серце калатало, а світанок залив кімнату ніжним світлом.