Розділ 11. Заздрість і дзвінки

Ранок почався звично: запах млинців із кухні, біганина бабусі, яка шукала окуляри, і Мія, що примудрялась за 10 хвилин нафарбувати вії, з’їсти й переписати домашку.

Адель сиділа за столом, тихенько сьорбала чай і намагалася зрозуміти, що саме сьогодні не так. Вона відчувала… щось у повітрі. Наче цей день мав стати не просто шкільним, а чимось більшим.

— Дівчата, сьогодні я затримаюсь, — мовила бабуся, накидаючи пальто. — У нас педрада після уроків. Повечеряєте з дідусем.

— Знову його котлети? — скривилася Мія.

— Не смійся! Минулого разу були навіть смачні.

— Тому що я їх доробляла, — пробурмотіла Адель.

— То й добре. Якщо що — я поруч. Телефонуйте.

Коли двері за бабусею зачинилися, дівчата переглянулись.

— Відчуваєш? — сказала Мія.

— Що?

— Сьогодні буде щось не те.

— У нас що, телепатія?

— Ні. Просто досвід.

---

Школа зустріла Адель холодним вітром і гарячими поглядами. Вона не встигла пройти до свого класу, як помітила — щось змінилося.

Погляди стали довшими. Шепіт — гучнішим. А дехто навіть перестав ховатися.

— То вона. Та, що поїде в Німеччину.
— Ага. Ну все, життя вдалося.
— Дивись, яка модна. Вже на валізах сидить.

Адель робила вигляд, що не чує. Вона зайняла своє місце біля вікна й гортала підручник, хоча нічого не читала.

Після першого уроку дівчина з паралельного ряду кинула:

— Адель, правда, що ти скоро поїдеш?

— Так, — спокійно відповіла вона.

— Ну-ну. А нам тут дихати одним повітрям. Спасибі, що попрощалась.

— Вибач, я не просила такої реакції.

— А ми не просили тебе бути кращою. Але ти ж все одно — «особлива».

Це зачепило. Але Адель проковтнула. Уперше. Потім ще раз. Але коли дівчина за нею прошепотіла: «Ще трошки — і буде, як принцеса в замку. А ми тут — в багнюці», Адель не витримала.

— Якщо я живу краще, це не означає, що я винна перед вами, — твердо сказала вона. — Я працювала, вчила мови, виживала — ви ж бачили.

— Ой, не святійся. Просто пощастило. Папочка вивіз!

У класі запала тиша. Учителька саме заходила, тож розмова обірвалась. Але відлуння — залишилося.

---

У той же час, у класі Мії відбувалась своя драма.

Та сама новенька, Аліна, сьогодні розповіла всім, що Мія — акторка. Що в неї немає справжнього «нареченого», що вона брихуха, і взагалі — тільки прикидається цікавою.

Мія почервоніла.

— Я принаймні не краду чужі історії й не сиджу в чужих сумках, — кинула вона у відповідь.

— А я принаймні не граю з життя комедію.

— Це не комедія. Це просто моє життя. Тобі не зрозуміти.

Врешті-решт учителька їх розсадила, але погляди між ними кидались ще довго.

---

Обід був неспокійний.

Дідусь подав вареники з сиром і сметаною, а сам сів навпроти, дивився уважно.

— Що сталося?

— У класі Адель сьогодні сказали, що вона — пихата, бо їде жити краще, — сказала Мія, набиваючи рот.

— І в мене скандал, — додала сама Адель. — Вони заздрять. Але ж я не винна…

— Заздрість — це не твоя провина. Це їхній вибір. Твій вибір — як реагувати, — сказав дідусь. — Але не дозволяй їм міняти тебе.

— А якщо я зірвусь?

— Вони тільки того й чекають.

---

Після обіду Адель сіла за домашнє. Математика, німецька, трохи літератури. Голова тріщала, але вона працювала. Мія на фоні коментувала щось у телефоні, і зрештою полягла на підлозі.

— Я — труп. Хто придумав домашнє після школи?

— Сатана, — буркнула Адель, не відриваючись від задачі.

---

Увечері вони подзвонили батькам.

— Привіт, мої любі, — голос мами був теплий, але трішки втомлений. — Як школа?

— Ну, як сказати… — почала Адель. — Були конфлікти. Вони дізнались, що я їду. І це… боляче.

— Мені шкода, донечко. Але ти не маєш нічого соромитися. Ми всі старалися заради майбутнього.

— Знаю. Просто іноді хочеться втекти ще до переїзду.

— Але ти — сильна. Ти пройдеш усе. А ми — поруч.

---

Пізніше вона подзвонила Марії.

— Мені так хочеться, щоб ти була тут, — зітхнула Адель.

— Я б з задоволенням пошепотіла всім цим «заздрісним» у спину. Або хоч підморгнула їм з твоєї парти.

— Я скоро поїду… І тоді ще дужче буде нестерпно.

— А потім стане легше. Бо все — нове. І тебе там чекають.

---

Після дзвінка з Марією, Адель довго сиділа на ліжку. Потім — взяла телефон і наважилася. Натиснула на контакт «Маркус».

— Привіт, — пролунав його голос. — Я думав, ти вже спиш.

— Не змогла. Занадто багато в голові.

— Я радий, що ти подзвонила.

— Мені сьогодні сказали, що я заздрісна. Бо в мене буде краще життя.

— І що ти відповіла?

— Що я нічого не винна. Але потім засумнівалась.

— Адель, ти — не їхня тінь. І не їхній трофей. Ти — це ти. А я пишаюсь тобою.

— Дякую… Мені так потрібні були ці слова.

---

Цієї ночі сон був тихим.
Адель ішла полем. Жовтим, теплим. Вітер ворушив траву. Попереду стояв будинок. Її майбутній будинок. У ньому — все нове. Але не страшне.

На порозі — Маркус. Він простягає їй руку.

Вона підходить — і ззаду з’являється хтось інший. Фігура в тіні. Вона простягає їй… четвертий лист.