Розділ 10. Перше вересня і трохи нервів

Ранок почався ще до світанку.

У будинку було відчуття — щось починається. Не просто день, а цілий новий етап. Літо офіційно склало повноваження, і за вікном на повну силу дихала осінь — та, що пахла шкільною формою, свіжими зошитами і... легким стресом.

Адель прокинулася перша. У животі крутило, як перед виступом. Вона вдивлялася в стелю, наче могла там знайти відповідь: як вижити цей місяць у старому класі?

— Ще тридцять днів, — прошепотіла вона. — І все. Нова країна, нова школа, нова я…

Десь унизу гупнула каструля.

— Ох! — почулося роздратоване бабусине бурмотіння.

Почалося.

---

На кухні кипіла ранкова суєта. Бабуся носилася з чашками й термосом, в одній руці тримала пакет із зошитами, в іншій — гребінець.

— Ти вже встала? — зиркнула вона на Адель. — То допоможи мені знайти сережки! Я тільки вчора їх клала…

— Ти вчитель, а не модель, — сказала Адель, відкриваючи шафку.

— Та вчитель математики теж має виглядати на мільйон. Я ж не хочу, щоб мене плутали з учнями.

— А в тебе що, в школі діти з білими кучерями й червоними сережками? — підколола Адель.

— Ой, язиката! — посміхнулась бабуся. — Краще скажи, ти точно нічого не забула?

— Все є. Рюкзак зібраний, форма випрасувана, нерви — розтріпані.

— Молодець. А де Мія?

— Ще в ліжку, мабуть. Зараз піду гримати дверима, як вона любить.

— Тільки без боїв!

Адель рушила до кімнати Мії. Та лежала, розкидавши руки й ноги, як морська зірка.

— Принцесо, твій палац чекає, — голосно сказала Адель. — Іще трохи — і твій наречений забуде, як тебе звати.

— Мммм… — пробурмотіла Мія. — Я в шлюбі з ковдрою, відчепись.

— Сніданок, школа, життя — усе починається. Вставай, ледацюго.

— Добре, добре… — Мія потягнулась і зітхнула. — Але тільки тому, що я хочу показати нову обкладинку щоденника Жені.

---

За сніданком усі троє гризли бутерброди, не встигаючи нормально жувати — час підганяв. Бабуся хапала телефон, паралельно писала щось у блокноті, Мія причісувалась прямо за столом, а Адель мовчки пила чай.

— Ну що, дівчата, готові? — зітхнула бабуся. — Школа — це вам не вечірка. Там треба думати.

— А можна я думати не буду, а просто красиво виглядатиму? — запитала Мія з удаваною серйозністю.

— Тільки якщо це допоможе на контрольній з математики, — буркнула бабуся.

— То не в нашій школі! — усміхнулась Адель.

---

Перед входом у школу Мія раптом зупинилася.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — я боюсь.

— Ти? — здивувалась Адель. — Ти ж завжди найголосніша.

— Ага. Але не сьогодні. У нас нова дівчина в класі, і чутки кажуть, що вона… ну, знаєш. Всі про неї говорять.

— І ти боїшся, що вона відбере твою популярність?

— Ні. Боюсь, що зробить мене невидимою.

Адель мовчки стиснула її руку.

— Ти не буваєш невидимою, Міє. Ти — як грім серед ясного неба.

— Це ти грізна. А я — просто шумна.

— Разом ми — як гроза.

Вони розсміялись і зайшли в будівлю.

---

День тягнувся довго. У Адель усе було знайоме — стіни, запах фарби, навіть те, як скрипіли підлоги. І, звичайно, однокласники. Їхні погляди, шепіт за спиною, пасивна агресія.

— О, Адель повернулась. А ми думали, її забрали інопланетяни, — кинув хтось позаду.

— Шкода, що повернули, — додав інший.

Вона зітхнула й сіла на своє місце. Ще тридцять днів. Я витримаю.

---

У класі Мії тим часом — справжня буря. Нова дівчина, Аліна, сіла на місце Мії. Без дозволу. І не тільки сіла — ще й заявила, що тепер вона тут "у центрі уваги".

— Вибач, це МОЄ місце, — твердо сказала Мія.

— А мені сказали — сідай, де хочеш. От я й захотіла тут.

— А мені сказали — не чіпай тих, хто прокидається з гучною музикою в голові.

— Що?

— Та нічого. Але якщо хочеш битву — буде тобі битва.

Учителька увійшла якраз у момент, коли Мія вже піднімалася з-за парти зі злістю в очах. Після короткої розмови Мію відправили до директора.

— Тобі краще не жартувати з моєю родиною, — прошепотіла вона Аліні, виходячи.

---

Після уроків обидві сестри були виснажені. Адель — від напруги, Мія — від стриманого гніву. Вони стояли біля воріт школи, коли під’їхала машина дідуся.

— О, мої чемпіонки! — весело вигукнув він. — Як перший день?

— Як апокаліпсис, — буркнула Мія, залазячи в авто.

— Як марафон, — додала Адель.

— Значить, по пельмені вдома і на диван?

— УРА!

---

Удома дідусь приготував обід, а бабуся повернулась із роботи з історією про хлопця, який на уроці математики намалював замість графіка... динозавра.

— Я вчила їх будувати функцію, а він каже: "Це мій логарифмічний ящір". — Бабуся закотила очі.

— А він не дурний, — хмикнув дідусь. — Хоч креативний.

---

Увечері Адель знову написала Маркусу:

> «Школа — це пекло. Але я витримала. А ще… Мія мало не побилась із новенькою.»

> «Ваша сім’я точно не для нудьги.»

> «І це лише перший день…»

Після вечері, коли Мія з дідусем переглядали старі мультфільми, а бабуся вже заснула на дивані з книжкою в руках, Адель вирішила трохи провітритись і вийшла у двір. Вечір був теплий, повітря пахло яблуками й землею після денної спеки.

Вона вже збиралася повертатись у дім, коли побачила біля хвіртки щось дивне — білий конверт. Без марки, без імені, тільки напис: «Для тебе».

— Знову? — прошепотіла Адель, серце стиснулося.

Вона озирнулася — нікого. Вулиця була тиха. Навіть собака сусідів не гавкав.

Відкривши конверт, вона побачила коротке повідомлення, написане охайним почерком:

> «Ти сильніша, ніж думаєш. Не вір дзеркалу — воно не показує душу. Пиши, якщо хочеш зрозуміти більше. — Твій друг»

Адель відчула, як усередині знову піднялася тривога. Це вже другий лист. І знову — без жодного натяку на те, хто це пише.

Вона швидко зайшла до кімнати, зачинила двері й дістала телефон.
Потрібно було поговорити з Марією.