Розділ 9. Місяць до нового життя

Ніч минула неспокійно. Сон, хоч і не був страшним, залишив після себе важкість. Адель прокинулася раніше, ніж треба, й довго лежала, втупившись у стелю. На календарі — останній день канікул. Завтра — назад до школи. До свого старого класу. До тих, з ким вона давно не ладнає.

— Ще місяць, — прошепотіла вона. — І почнеться все спочатку. Нове життя.

Вона взяла телефон і відкрила повідомлення від Маркуса. Він написав пізно вночі:

> «Я вже вдома. Дорога була довгою, але я весь час думав про тебе. Як ти? Чим зайнята? Чи теж не можеш спати?»

Адель усміхнулася і відповіла:

> «Я не спала. Думала про школу. Завтра знову туди… але тільки на місяць. Потім — Німеччина. А ще згадувала тебе. Було тепло.»

Він відповів майже миттєво:

> «Я теж про це думаю. Як ти житимеш тут. Як ми побачимось знову. Хочу, щоб час минув швидше.»

> «А я хочу, щоб минув повільно. Щоб устигнути підготуватися. Я трохи боюся…»

> «Не бійся. У тебе все вийде. А якщо буде важко — пиши мені. Щодня. Я відповім завжди.»

Адель глянула на вікно. Світло розливалося по кімнаті, і тиша ранку давала ілюзію спокою. Але всередині вирувала буря. Вона знову йде до класу, де її не сприймають. Де кожне слово — наче під мікроскопом. Де будь-яка невпевненість — привід для глузування.

---

Після сніданку вона вирішила подзвонити батькам.

— Привіт, мамо! — сказала вона, коли на екрані з’явилося знайоме обличчя.

— Адель! Моя дівчинка, як ти? — мама всміхнулася, хоч очі трохи червоні — видно, не виспалася.

— Все добре. Вже зібрала речі до школи… трохи хвилююсь.

— Я знаю, — тато підключився до дзвінка. — Але ти сильна. Просто згадай, що це — тимчасово.

— Мені важко терпіти цих людей. Вони… злі.

— Ти інша, — м’яко відповіла мама. — І це добре. Їх дратує те, що вони не розуміють.

— Ще місяць, — повторила Адель. — Потім — з вами. Зовсім інший світ.

— Ми тут все підготуємо, — сказав тато. — Твоя кімната вже майже готова. А в школі я домовився, щоб тебе спочатку підтримали в інтеграційному класі.

— Тільки б витримати цей місяць.

— Ти витримаєш, — сказала мама. — А ще маєш нас. І… Маркуса, певно?

Адель усміхнулася. Вони вже знали. Але це не було чимось забороненим — скоріше, чимось надійним, ніжним.

---

Після дзвінка вона полежала кілька хвилин, а потім набрала Мію.

— Ну що, підготовка до школи? — підколола сестра. — Ти взагалі пам’ятаєш, де твій рюкзак?

— Можеш не знущатись. Я нервую.

— Та ну, ти ж не в перший клас. Хоча… з твоїм класом — ніби в перший.

— Дуже смішно. Там реально жах. Я сиджу, і всі мене ігнорять, або роблять вигляд, що мене не існує. І кожна моя фраза — як кістка в горлі.

— Зате у тебе є я. І я завжди буду твоїм фан-клубом, навіть якщо весь клас проти.

— Ще раз щось таке скажеш — я тебе в той твій шлюб із Женею не пущу!

— О, не треба погрожувати святому союзу! — сміялася Мія. — До речі, він мені подарував нову ручку з блискітками. Це вже майже заручини.

Адель розсміялася. Їй справді було легше, коли поруч Мія — навіть якщо вона постійно жартує.

— А дідусь де?

— На кухні. Вигадує суп із усім, що є в холодильнику. Хочеш поговорити?

— Ага, давай.

Мія піднесла камеру до дідуся. Той був у фартуху, з ложкою в руках.

— О, пані школярка! — усміхнувся він. — Завтра в бій?

— У пекло, — буркнула Адель.

— Та що ти! Головне — впевненість. Зайшла, підняла підборіддя, подивилась прямо в очі — і все. Ти вже королева.

— Вони мене терпіти не можуть.

— Значить, бояться. Хто боїться — той атакує. Не бери в голову.

— Легко сказати.

— Я теж не любив школу. Але от тобі секрет — учні забудуться, а знання залишаться.

— І ще — Маркус, — кинула Мія з-за кадру.

— Точно, — підморгнув дідусь. — Він же тепер теж підтримка. Так що ти не сама.

---

Вечір був наповнений спокоєм. Адель пройшлася по кімнаті, ще раз перевірила рюкзак, зошити, олівці. Дивно — такі прості речі, а змушують серце стискатися.

Перед сном вона ще раз відкрила переписку з Маркусом.

> «Я думаю про тебе. І навіть трохи заздрю тим, хто буде поруч із тобою в новій школі.»

> «А я боюся їх. Але вже не так сильно.»

> «Бо знаєш, що в тебе є я?»

> «Бо в мене є я. І ти. І трохи віри в себе.»

> «Це вже перемога. Спи спокійно, моя Адель.»

> «На добраніч, Маркус.»

---

У кімнаті стало тихо. Світло гасло повільно. І десь там, у темряві, вона нарешті дозволила собі видихнути.

Завтра почнеться кінець старого життя.
А через місяць — новий старт.

І тепер вона була до цього ближче, ніж будь-коли.

…Світло гасло повільно. І десь там, у темряві, вона нарешті дозволила собі видихнути.

А в сні вона опинилася… у коридорі. Широкому, безкінечному. Стеля була висока, лампи миготіли, а стіни — стерильно-білі. Зліва і справа — двері. Усі однакові, без ручок.

Адель йшла босоніж. Її пальці ковзали холодною підлогою, і в кожному кроці було відчуття тривоги. Позаду чулись голоси — знайомі й не дуже. Хтось сміявся, хтось шепотів. Вони штовхалися, але облич не було видно.

Вона підбігла до одних дверей. Постукала. Тиша. До інших — знову нічого. І тільки в кінці коридору було одне вікно. Там стояв Маркус. Але між ними — скло. Вона кричала, але він не чув.

Раптом підлога почала зникати під ногами. Стіни — розпливатися. Коридор скручувався, як спіраль. Її втягувало вниз.

— Ні! — закричала вона уві сні.

Але замість падіння — раптом тиша. Вона сиділа на тому самому дереві. Теплому, знайомому. Воно гойдалось у легкому вітрі. Поруч — лист паперу. Її почерк:

> «Я не боюся. Я йду вперед. Я вірю в себе.»

А вдалині — школа. Та сама. Але в ній — світло. І вікно відкрите.

Вона прокинулась з першими промінцями ранку. І хоча ще рано, вперше за довгий час усередині було… тихо.