Розділ 8. Прощання ще не кінець

Понеділок ранку почався не дзвінком будильника і не галасом Мії, а дивною тишею, яка обгорнула весь дім. За вікном безвітряно лежало літо, що вже стомлено доживало свої останні дні.

Адель лежала у ліжку й дивилася в стелю. Залишився рівно тиждень до школи. Всього сім днів безтурботності, свободи, тиші. І рівно шість — до того, як Маркус поїде назад у Німеччину.

Вона не хотіла думати про це, але думки самі не давали спокою. Було щось несправедливе в тому, як швидко проходить щось хороше. Як тільки з’явився хтось, із ким добре — він зникає.

— Адель, — почула вона голос бабусі знизу. — Телефон тобі!

Вона не поспішала вставати, але коли дійшла до кухні, на екрані вже світилася знайома іконка відеодзвінка — Маркус.

— Привіт, — посміхнувся він. — Я подумав, що краще сказати це напряму, а не писати.

— Що сталося? — вона відчула, як усередині щось стиснулось.

— Я їду вже в неділю. Але... у суботу буде маленька вечірка прощання. У дворі мого дядька. Буде кілька друзів, музика, щось поїсти. Я б дуже хотів, щоб ти прийшла.

Адель мовчала кілька секунд.

— Я… не знаю. Я не дуже добре почуваюся в компаніях, де нікого не знаю.

— Знаєш мене. І цього вже достатньо, — м’яко сказав він. — Я просто хочу, щоб ти була там. Хоч трохи. Хоч би попрощатися як слід.

— Добре, — прошепотіла вона. — Я прийду.

---

— ВЕЧІРКА? — вигукнула Мія, коли Адель розповіла їй усе за обідом. — Це як у фільмах! Остання ніч перед розлукою, музика, світло, поцілунки на прощання...

— Не вигадуй, — скривилася Адель.

— А я завтра теж іду на побачення! Мій Женя приїжджає. Ми зустрінемося біля магазину, а потім підемо до його хати. Його бабуся зробить компот, і ми будемо сидіти на кухні, ніби дорослі.

— Вам по дванадцять.

— Любов не знає віку! — гордо відповіла Мія і кинула серветку в Адель.

---

Наступні дні тягнулися дивно. Мія весь час метушилася, готувала якийсь «наречений сюрприз», а бабуся щось консервувала на зиму. Адель же зосередилася на своїх емоціях.

У п’ятницю вона довго стояла перед шафою. Що одягти? Що сказати? Як поводитися? Як не показати, що їй страшно?

Їй хотілося сподобатись. Не тільки Маркусу, а ще тим, хто буде на вечірці. Вона уявляла себе впевненою, сміливою, цікавою… Але всередині все було зовсім не так.

---

Субота.
П'ятий вечір літа, що тане.

Коли вона прийшла до будинку дядька Маркуса, там уже грала музика, у дворі мигали гірлянди, і десь хтось сміявся. У неї спітніли долоні.

Маркус помітив її одразу.

— Ти прийшла! — радісно сказав він і обійняв її. — Я вже думав, що передумала.

— Було близько, — чесно зізналась вона.

— Ходімо, я тебе познайомлю.

Це було найважче.

Його друзі — кілька дівчат і хлопців, усі старші, гучні, впевнені в собі. Вони привітались ввічливо, але без теплоти.

— Це та сама Адель? — з посмішкою сказала одна дівчина з рожевими пасмами в волоссі. — Ми чули про тебе.

— Нічого поганого, сподіваюсь? — спробувала пожартувати Адель.

— Та ні, — дівчина усміхнулась. — Просто цікаво було побачити тебе вживу. Сама з села приїхала?

Адель відчула, як її щоки запекли.

— Ми всі звідси, — сказав Маркус, помітивши її розгубленість. — Вона просто гість.

— Гість — це цікаво, — додав інший хлопець. — Але що вона робитиме в Німеччині? Там не так просто.

Адель усміхнулася криво. Вона не знала, як відповісти. Все в ній почало стискатися.

Після кількох хвилин незграбних розмов вона відійшла від групи і сіла на лавку біля дерева. У голові гуділо. Її ніхто не образив напряму, але вона почувалася невидимою. Зайвою. Як гість, що загубив запрошення.

Вона не помітила, як до неї підійшов Маркус.

— Пробач, — сказав він. — Я не хотів, щоб ти почувалася так. Я бачив твої очі.

— Це не твоя провина, — відповіла вона. — Просто я не звикла. Я інша. Не така впевнена. Вони не погані, просто не мої.

— Але ти — моя, — тихо сказав він. — І я хочу, щоб ти знала: у Німеччині тобі буде легше. Я буду поруч.

Вона мовчала. Його слова були красивими, але не могли забрати болю відчуження, який вона щойно пережила.

— Мені просто треба трохи часу, — сказала вона. — Щоб навчитися бути серед інших і не губитися.

— І я чекатиму стільки, скільки треба, — усміхнувся він.

---

Додому її проводив той самий спокійний вечір, що ще трохи пахнув літом. Вони йшли мовчки. На прощання він обійняв її. Не швидко, не невпевнено. Просто — міцно.

— Дякую, що прийшла, — прошепотів він.

— Дякую, що покликав, — відповіла вона.

---

Удома Мія вже лежала на дивані, жуючи печиво.

— Ну, як було? — запитала вона.

— Мішано, — зітхнула Адель.

— У мене краще. Женя дав мені резинку для волосся зі своїм іменем. Ми тепер офіційно разом.

— Вітаю, — посміхнулася Адель.

— І ще, — підморгнула Мія, — я тобі одне скажу.
Хочеш стати частиною компанії — будь собою. А не з ними. Ти сильніша, ніж думаєш.

Адель на мить завмерла.

— Це ти залишила квіти з запискою?..

— Ні, — здивовано відповіла Мія. — Я думала, то Маркус…

Адель знову задумалась. Значить, хтось інший.

Але зараз вона не хотіла загадок. Їй просто хотілося спати.

І щоб у снах було трохи більше розуміння, ніж у світі навколо.

...Їй просто хотілося спати.

І щоб у снах було трохи більше розуміння, ніж у світі навколо.

Але цієї ночі сон був не спокійним.
Він прийшов швидко — різко, ніби втягнув її всередину без попередження.

Спершу Адель стояла посеред великого яскравого класу. Діти сміялись, говорили незнайомою мовою — все звучало як шум, як потік звуків, у якому не можна було вловити сенсу. Вона пробувала щось сказати, але з рота не виходило ні звуку. Лише мовчання.

Всі дивились на неї, ніби вона була дивна. Інша. Невідповідна. Ніби опинилася на сцені без костюма.

А потім школа зникла, і вона опинилась серед натовпу. Скрізь обличчя, що сміялися, шепотіли, зникали. Вона побачила Маркуса, але коли підійшла — він відвернувся. Поруч із ним стояла інша дівчина.