Розділ 7. Вперше я сказала все

Я прокинулася дуже рано, ще до того, як сонце повністю вилізло з-за обрію. В кімнаті панувала тиша, лише тікали секунди на старому будильнику. Але мої думки — ніби вибухали.

Я мала з ким поділитися.

Марія. Моя єдина, хто розуміє без слів. Хто завжди слухає до кінця, навіть коли я кажу безлад.
Я схопила телефон і одразу написала:

> — Прокинулась? Мені треба розповісти. Усе. Сьогодні. Зараз.

> — Ти що, знову з бабусею сварилася?
— Ні. Гірше. І краще. Одночасно. Дзвоню?

> — ДАВАЙ!!

---

— Ну, викладай! — одразу сказала Марія, щойно з’явилась у відео. — Твоє обличчя кричить “історія на три години”.

— Почну з кінця. Мені наснився сон.
— Адель, тільки не містика…

— Ні, романтика. Маркус. Він поцілував мене. Ми були десь у місті. Тримались за руки. Я відчувала себе дорослою. Любленою. Не самою.

— Чекай… ТИ ЙОГО ПОБАЧИЛА ВЖЕ? Це був СОН?

— Отож. Спочатку сон, але… послухай!

Я сіла зручніше й видихнула. Це мало бути довго.

— Учора ввечері ми зустрілися. Він відвів мене до коней. Реальних коней! Там був кінний двір. А потім — ми довго говорили. Я розповіла йому, що переїжджаю через два місяці. А він сказав, що живе в Німеччині. Уже два роки! Уявляєш?

— Стоп, стоп! — перебила Марія. — То ви знову будете в одній країні?

— Ну… можливо. Він сказав, що зустріне мене, якщо я цього захочу. І я сказала, що — хочу.

— Адель… — у неї округлились очі. — Це роман як у фільмах! Коні, обійми, зізнання! Ви… обіймались?

— Наприкінці. Після прогулянки верхи. Він посадив мене на коня, сам сів позаду. Ми їхали повільно вночі. І я, Маріє, почувалась… безпечно. І важливою.
А потім — обійми. Теплі. Неспішні. Справжні.

— ОМГ. Це офіційно найромантичніша історія з усіх, які я чула від тебе.

— І найстрашніша теж. Бо я не знаю, що буде далі. Я не знаю, яка я там буду. Чи знову зможу бути "я". Але поруч — вже буде хтось, хто знає мене з п’яти років.

Марія дивилась на мене мовчки. Потім сказала тихо:

— Адель, якщо хтось і витримає цю зміну — це ти. Ти завжди все аналізуєш, ламаєш, переживаєш, але завжди — ростеш. І якщо тебе зустріне саме він, то, може, це не просто випадок?

Я відчула, як в горлі щось зрушилось. Сльози, але не болю. А полегшення.

— Дякую, — прошепотіла я. — Ти найкраща. Ти… моє коріння. Навіть якщо ми в різних країнах.

— Я залишаюсь. І ти ніколи не будеш повністю сама. Просто дзвони — хоч о 4 ранку.

---

Після дзвінка я довго дивилась на екран. На нашу заморожену посмішку в останньому кадрі.

> Вперше я сказала все. Без прикрас. Без жартів. Без “я пожартувала”.

І мені стало легше.

Від Маркуса💟

Після нашої зустрічі я не міг перестати думати про неї — про Адель. Її очі, її посмішку, навіть той страх, що ховався за словами. Вона така сильна, але водночас така тендітна.

Я завжди любив її — це не просто дитяча прихильність, це щось глибше, що з роками тільки зміцнилось. Коли ми вперше розлучилися, я думав, що це кінець. Але ні. Моє серце не відпускає.

Тепер, коли вона збирається їхати до Німеччини — я маю шанс. Шанс показати їй, що я поряд. Що можу бути тим, на кого вона зможе покластися.

Я не збираюсь здаватися. Я хочу завоювати її серце знову, крок за кроком, без поспіху. Бо вона варта того.

І якщо ця історія — не просто випадковість, тоді я зроблю все, щоб вона стала нашою.

Після дзвінка Марії я повернулася на кухню, де вже пахло свіжозвареним чаєм. Бабуся крутила ложкою у великій чашці, а Мія сиділа, закотивши очі, і щось смішне бурмотіла собі під ніс.

— Ну що, Адель, — сказала бабуся з усмішкою, — розповіла все подрузі?

— Так, — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання. — Вона мене підтримала. І трохи посміялась над моїми драмами.

— Ой, а то ж ти завжди драматична, — підсміялася Мія. — Чесно, я не знаю, що в тебе з тими конями. Хто взагалі катався на конях у селі?

— Це було… романтично! — відповіла я, всміхаючись. — Хочеш — поїду з Маркусом до Німеччини і покажу тобі, як справжні дівчата катаються на конях!

— Та ти ж у нього вже справжня “принцеса”, — Мія підморгнула і сіла ближче. — І як він тебе провів? На білому коні? Чи що?

— Був гнідий кінь і світло-сірий, — я намагалася зберегти серйозність, але сама почала сміятися. — Я була спереду, він позаду. Майже як у кіно.

— Ого, — Мія закотила очі, — вже кохання!

— Не все так просто, — сказала я і глибоко вдихнула. — Але я починаю розуміти, що зміни можуть бути не такими страшними.

— А бабусю ти що скажеш? — Мія поглянула на бабусю, яка тихо слухала і посміхалася.

— Вона мене підтримує. Сказала, що це новий етап, — відповіла я.

— Бабусю, — Мія витягла губи, — ти ж нас залишаєш знову? Тільки з тими курками і козами?

— Та ні, — усміхнулася бабуся, — вас чекатимуть нові пригоди. А поки — приготуйтеся, бо я сьогодні зроблю ваші улюблені вареники!

— О, це справжня новина! — радісно закричала я. — Вареники — це найкраще, що може бути.

Мія підморгнула мені і тихо сказала:

— Варто погодитись на переїзд, якщо там теж є вареники.

Ми всі разом розсміялися. І хоч майбутнє було невідомим, у цю мить у нашій кухні панувала теплота і любов.

Після того, як ми доїли вареники і вже планували, що робитимемо далі, раптом почулося стукіт у двері.

— Хто там? — крикнула Мія, ледве піднімаючи голову.

Я почула, як вона підходить і повільно відкриває двері. Але на порозі нікого не було. Лише невеличкий букет квітів, акуратно обгорнутий у прозорий папір, і невеличка записка, складена навпіл.

— Хто це міг залишити? — спитала Мія, піднімаючи букет.

Я взяла записку і розгорнула.

Там було написано:

«Адель, ти сильніша, ніж думаєш. Не бійтеся змін. Скоро все стане на свої місця.»

Підпису не було.

— Це якась таємна шанувальниця? — з посмішкою сказала Мія, але в її очах я побачила трішки занепокоєння.