Розділ 5. Тіні минулого і нове світло

Я прокинулась, коли за вікном вже співали пташки. День обіцяв бути спекотним, але в повітрі ще залишалась прохолода, яку дарує тільки ранок. Я довго лежала, втупившись у стелю, і прокручувала в голові вчорашній день.

Лист. Незрозумілий. Теплий.
Маркус. З минулого. З реальності.
Моя реакція — як у восьмирічної.

— Що зі мною відбувається? — тихо прошепотіла я.

Я взяла блокнот і перечитала листа. Почерк… знайомий, але не зовсім. В словах була ніжність. І розуміння. Як ніби хтось справді мене знає, краще, ніж я сама.

А потім — думка:
А що, як це і є Маркус?
Або… ні. Чому він мав би писати анонімно?

Я не знала. Але хотіла знати. І ще більше — хотіла знову його побачити.

---

На кухні пахло підсмаженими грінками й малиновим варенням. Бабуся вже поралась біля плити.

— Ти довго спала, — сказала вона, наливаючи чай. — Я тебе не будила, бо бачила, що ти усміхаєшся уві сні.

— Та ну… — пробурмотіла я, сідаючи за стіл.

Мія зайшла в кімнату в шкарпетках різного кольору й одразу почала:

— Ну що, твій “Маркус” знову приснився?

— Ти що, шпигун? — я кинула в неї серветку.

— Я просто романтична натура, — сказала вона гордо. — І знаю, що в кожної історії має бути продовження.

Бабуся засміялась:

— Якщо хочеш, Адель, можеш з’їздити сьогодні в село, там ярмарок, і багато молоді буде. Можливо, зустрінеш когось знайомого… ну, ти розумієш.

Я вмить підняла голову.

— Ярмарок? Там, де біля школи?

— Ага, той самий. Пироги, коники, музика… — бабуся махнула рукою. — Такий літній день, треба ж не тільки поратись, а й відволікатися.

Я на мить задумалась. А раптом… він там буде?

— Добре. Я поїду.

---

Цілий ранок я ходила в напівсні. Вдягала речі — й передумувала. Міняла зачіску. Наносила блиск на губи — стирала. Я не хотіла виглядати так, ніби я дуже стараюсь. Але і не могла виглядати байдуже.

— Боже, Адель, це ж просто поїздка, а не весілля! — Мія закочувала очі.

— Можливо, для когось і просто, — пробурмотіла я. — Але не для мене.

Коли я нарешті вийшла з дому, серце стукало гучно. Немов знало — щось сьогодні зміниться.

Ярмарок було видно здалеку — ще на підході долинали голоси, музика і сміх. Повітря пахло пиріжками, пилом і сонцем. Люди ходили повсюди: хтось купував мед, хтось — шкарпетки чи рушники, а хтось просто стояв і спілкувався, немов не бачив один одного сто років.

Скрізь було багато кольору. Червоні тенти, жовті квіти, строкаті вишиванки, зелені гілки. Усе ворушилося, плуталося, сміялося й жило.

Я йшла повільно, намагаючись не виглядати так, ніби когось шукаю. Але, звісно, я шукала. Кожна фігура на відстані змушувала моє серце тьохнути.

Можливо, я вигадала. Можливо, він і не прийде…

— Хм, я знав, що ми ще зустрінемось.

Я обернулась — і він стояв просто переді мною. Той самий Маркус. З посмішкою, яка ніби говорила: «Я радий тебе бачити» — без зайвих слів.

— Ти прийшов, — тихо сказала я.

— Ну а як інакше? Я ж пообіцяв, що знайду тебе. Але ти випередила, — підморгнув він.

Ми трохи помовчали. Навколо хтось грав на гармошці, бігали діти з повітряними кульками, продавали дерев’яні ложки й медові пряники. Але я чула тільки своє серце. І його голос.

— Підеш зі мною? — спитав Маркус. — Тут є одне місце. Тихе.

— Так, — відповіла я майже бездумно.

Ми пішли далі від головного майданчика, до маленького саду за школою. Там стояли лавки, а від дерева до дерева висіли старі гірлянди з кольорових стрічок. Було тихо, хоча ярмарок був зовсім поруч.

— Тут колись був наш "штаб", пам’ятаєш? — сказав Маркус.

— Так. Ми будували халабуду з гілок і трави. А потім бігали по воду й ділили по ковтку, ніби це був скарб.

— Ти завжди була командиром, — засміявся він. — А я слухався.

— Ну, а як інакше? — пожартувала я. — Без мене ви б усі загубились.

Ми сіли на лавку. Було ніяково, але водночас — легко.

— Адель, я давно хотів написати тобі. Але не знав, як. Ми так раптово перестали бачитися.

— Я й сама не знаю чому. Може, тому, що ми виросли?

— Але не забули, правда? — його голос став тихішим.

Я подивилась на нього й чесно відповіла:

— Я не забула. Усі ці роки іноді згадувала — наші вигадані ігри, як ми ховалися від дощу в комірчині, як сміялись без причини. Це була справжня дружба.

— А тепер? — він глянув мені прямо в очі.

Я збилась.

— А тепер… я не знаю. Ми інші. Але мені добре поруч з тобою. Так, ніби частина мене знайшлася.

Маркус мовчки взяв мою руку. Не різко, не нав'язливо — просто поклав свою зверху.

— Я хочу, щоб ми знову були частиною чогось спільного.

Мене наче пробрало струмом. Але не страшним — теплим.

— Добре, — прошепотіла я.

Ми сиділи мовчки. Ярмарок шумів десь поруч, життя текло, кудись поспішало. А ми — ні. Ми залишалися в цій миті.

---

Потім ми ще довго гуляли. Їли вареники, купили по дерев’яному брелоку — один залишився в мене, інший — у нього. Ми сміялися, фотографували кумедні моменти, а іноді мовчали — але ця тиша більше не здавалася дивною.

Коли сонце схилялося за дерева, ми стояли біля старої автобусної зупинки.

— Ти змінилася, Адель, — сказав Маркус. — Ти стала… справжня. І водночас така сама.

— А ти став спокійніший. І… тепліший, — я засміялась. — Мені здається, я більше не боюся дорослішати.

— Це тому, що тепер ти не одна.

І він обійняв мене. Не сильно. Не як у кіно. А як той, хто пам’ятає тебе змалку, і раптом знову знаходить.

…Сонце вже торкалось верхівок дерев, і ми повільно йшли знайомою дорогою в бік мого дому. Маркус ніс мій пакет з пиріжками, хоча я запевняла, що впораюсь сама. Але він лише усміхався й казав:

— Не сперечайся. Це мій геройський обов’язок.

Я сміялась. Я не знала, скільки ще разів ми зможемо отак йти поруч. Але в цю мить мені було добре.

— А ти надовго сюди? — спитала я, коли вже виднілася хвіртка бабусиної хати.