Розділ 4. День, коли світ став трішки більшим

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай. Вперше за довгий час у грудях не було тривожного стискання. Замість нього — легкий, майже невловимий спокій. Сон про велику родину, той стіл, моє дерево й зіркове небо ще жив у мені. Я не хотіла втрачати це відчуття.

Я лежала кілька хвилин і дивилася на стелю.

— Може, світ і справді змінюється? Потроху? — прошепотіла я собі.

Коли я вийшла з кімнати, бабуся вже поралась на кухні. Вона співала щось ледь чутне, перемішуючи щось у великій каструлі. Запах кориці й яблук наповнив повітря.

— Прокинулася, моя пташко? — запитала вона, не обертаючись.

— Так, раніше, ніж думала, — усміхнулась я.

— Сьогодні буде гарний день. Я це відчуваю, — сказала бабуся й поставила переді мною чашку чаю з м’ятою.

Після сніданку я вийшла у двір. Сонце ще не палило, і все здавалося затишним, легким. У саду ще пахло вчорашньою землею, а трави були в росі. Я обійшла навколо ділянки, потім сіла на лавку під старою грушею.

— Сьогодні я хочу побути з собою. Але і з світом. Без сварок, без тіні в серці, — сказала я вголос, сама собі.

Мія вийшла з дому в шортах і з книжкою в руках.

— Хочеш погуляти до річки? — спитала вона.

Я глянула на неї трохи здивовано.

— З тобою? Добровільно?

— Ну… може, я не завжди така вже жахлива сестра, як ти думаєш, — кинула вона й скривилась.

— Гаразд. Йдемо, — усміхнулась я.

Ми йшли стежкою, якою давно не ходили. Там, де колись ходили з мамою. Дорога була трохи заросла, але знайома кожному моєму кроку. Мія говорила щось про книжку, а я слухала її голос і думала, як мало я про неї знаю, попри те, що ми живемо під одним дахом.

— Адель, — раптом сказала вона. — А якщо ми колись роз’їдемось? Ти поїдеш вчитися чи жити кудись далеко?

Я мовчала. Це було питання, на яке я не знала відповіді.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Але ти завжди зможеш мене знайти. Навіть якщо я дуже далеко.

Вона кивнула, і ми більше не говорили.

Біля річки ми сіли на каміння, занурили ноги у воду. Вона була холодна й освіжаюча. Сонце вже піднялося високо, але нам було добре. Ми мовчали разом — і ця тиша була новою. Не напруженою, як зазвичай, а справжньою. Спокійною.

Це був той самий день, коли світ став трішки більшим. І трішки добрішим.

…Ми ще сиділи біля річки, коли почули знайомий голос:

— Дівчата! Адель! Міє! — це бабуся, вона йшла стежкою швидше, ніж зазвичай. — Повертайтесь, швидко!

Ми здивовано підвелися.

— Що трапилось? — крикнула я у відповідь.

— Прийшов лист. На твоє ім’я, Адель. Справжній, паперовий!

Я поглянула на Мію, і ми обидві одночасно побігли назад. Поштових листів давно не було. І тим більше — не для мене. Хто сьогодні пише листи, ще й у село?

---

Коли ми зайшли до хати, бабуся вже тримала в руках конверт. Білий, акуратний. На ньому нерівним почерком було написано:
"Адель. Особисто в руки."

— Немає зворотної адреси, — сказала бабуся тихо. — Я не відкривала. Це тільки тобі.

Я обережно взяла конверт, серце билося швидше. Мія притихла й стояла збоку, трохи насторожено.

— Від кого це? — прошепотіла вона.

— Не знаю, — відповіла я чесно. — Нічогісінько не знаю.

Я повільно розірвала край конверта. Усередині лежав аркуш жовтуватого паперу, складений навпіл. Пахнув чимось старим, майже забутим. Я розгорнула його.

Почерк був не зовсім знайомим, але щось у ньому здалося теплим. Текст був короткий:

> "Ти не знаєш мене, але я знаю тебе.
Я бачив, як ти ростеш. І бачу, як ти борешся.
Продовжуй. Ти йдеш правильною дорогою.
Коли настане час — ти дізнаєшся більше.
Не втрачай себе."

> — Твій друг,
Хтось із твого світу.

Мене ніби хтось зупинив у русі. Я перечитала лист двічі. Тричі. І не могла зрозуміти — це жарт? Це хтось знайомий? Це… хтось реальний?

— І що там? — нетерпляче запитала Мія.

Я мовчала. А потім тихо сказала:

— Я… не знаю, хто це. Але мені стало легше. Немов хтось насправді мене бачить.

— Це дивно, — бабуся сіла поруч. — Такий лист — як знак. А може, то ангел?

Я посміхнулася. Вперше за довгий час — по-справжньому.

— Можливо. А можливо, це частинка минулого. Або майбутнього.

Я сховала лист у свій блокнот. Нехай буде зі мною. На згадку. На віру.

Цей день точно став більшим.
Після обіду бабуся згадала, що закінчився хліб.

— Адель, сходиш до магазину? — спитала вона, витираючи руки рушником. — І візьми щось до чаю.

— Добре, — кивнула я, вдягаючи футболку і закидаючи сумку на плече.

Магазин був за кілька хвилин ходу, біля автобусної зупинки. Дорога туди була мені знайома ще з дитинства — я бігала нею з тими ж думками, тими ж сонячними плямами на шкірі.

У повітрі стояла спека. Липень витискав з неба останні краплі прохолоди. Я йшла повільно, думаючи про лист, що досі лежав у моєму блокноті.

Коли я зайшла в магазин, там було прохолодно. Той самий дерев’яний запах, трохи картоплі, трохи хліба і старого холодильника. Продавчиня кивнула, не питаючи нічого — вона мене знала з малечку.

Я взяла хліб, пачку печива й вже хотіла розвертатися до каси, як хтось промовив:

— Адель?.. Це ти?..

Я застигла. Голос… знайомий? Але ніби з минулого. Я обернулася і побачила хлопця — високого, трохи засмаглого, з кучерявим волоссям і темними очима. Його посмішка була теплою й щирою, наче літнє повітря.

— Маркус? — я не повірила. — Ти ж… ти давно не був тут!

— Майже три роки, — він усміхнувся ще ширше. — Але я пам’ятав. Усе. Навіть твої косички з дитинства.

— Ой, не нагадуй, — я розсміялася.

Це було так… несподівано. Моя душа, ще п’ять хвилин тому переповнена тривогами, раптом розкрилася назустріч цій простій зустрічі.

— Я щойно приїхав до бабусі на канікули. Вона живе на іншому кінці села, — сказав Маркус, коли ми вже стояли разом біля каси.

— Я тут на літо. Теж у бабусі, — відповіла я. — Ми працюємо в саду, з тваринами, город…