Розділ 3. Місце, де я не ховаю себе

Ранок почався без слів.

Промінь сонця впав прямо на подушку, змусивши мене розплющити очі. У кімнаті було тихо — так тихо, що я майже чула, як дихає будинок. Десь на кухні цокотіла чашка, напевно, бабуся вже прокинулася. Але я не поспішала вставати.

— Сьогодні я хочу побути собою. Не "старшою", не "відповідальною". Просто собою, — сказала я вголос, дивлячись у стелю.

Це був мій маленький протест проти щоденного напруження. Я не хотіла сьогодні вдягати усмішку, коли сумно, і не хотіла змушувати себе мовчати, коли хочеться кричати.

Я піднялася, обмоталась ковдрою і підійшла до дзеркала.

— Ну от ти яка є, — пробурмотіла я, дивлячись у свої очі. — І цього досить.

Я взяла блокнот і ручку. Колись мама подарувала мені його зі словами:
"Пиши все, що не можеш сказати вголос."

Я сіла біля вікна, відкрила нову сторінку й написала:

> "Місце, де я не ховаю себе — це моя кімната.
Тут я можу бути втомленою. Злою. Щасливою. Тут можна плакати, співати, мовчати.
І я не мушу пояснювати чому."

Я раптом усвідомила, як сильно мені цього не вистачало — просто дозволити собі бути.

---

Після кількох хвилин письма я почула стукіт у двері.

— Адель, можна? — Мія визирнула обережно.

— Заходь.

Вона сіла поруч і, не дивлячись на мене, прошепотіла:

— Вибач за вчора. І за позавчора. І взагалі…

Я мовчала кілька секунд, а потім обійняла її.

— Я теж не завжди поводжусь правильно.

Мія нарешті підняла очі.

— Може підемо на прогулянку? Я знаю одне місце…

Я посміхнулась.

— Ходімо.

Але в ту ж мить двері різко відкрилися, і в кімнату зайшла бабуся.

— А де ви плануєте йти? — її голос був спокійний, але з ноткою розпорядку.

— Ми хотіли прогулятись, — відповіла я, трохи розчарована. — Я думала, сьогодні можна трохи відпочити.

— Відпочити? — здивувалась бабуся. — О, якби! Але знаєте, є одна важлива справа, яку треба зробити.

Моя надія на спокійний день танула, як сніг під сонцем. Бабуся зазвичай не просила нас про допомогу, але сьогодні звучала дуже серйозно.

— Ви повинні допомогти дідусю. На городі. І з тваринами.

Мія зробила недоволене обличчя, але я вже знала, що відмовитись не вийде.

— Але ж ми тільки почали… — почала я.

— Без роботи немає відпочинку, — усміхнулася бабуся. — Отже, йдемо.

Я йшла на город з відчуттям, що мої плани на цей день розсипалися. Але бабуся була права: у господарстві завжди було багато справ, і це не можна було відкладати.

---

Погода була спекотною, і сонце невблаганно палило, але ми не могли зупинитись. Дідусь чекав нас з лопатами, граблями й іншими інструментами.

— О, нарешті! — сказав він, коли ми підійшли. — Потрібно допомогти з курми, гусьми, нутріями й козами. І не забувайте про собак і котів. Вони теж хочуть ласки.

Мія, немов почувши про котів, одразу побігла до загороди, де жили наші пухнастики. Я взяла лопату й рушила до городу.

— Давай, Адель, треба викопати трохи картоплі, а потім полити помідори, — сказав дідусь.

Я кивнула і почала працювати. Спочатку було важко, але через кілька хвилин я відчула, як мої руки починають працювати в такт з землею. Я не любила важку фізичну роботу, але часом вона допомагала відволіктись від думок.

Дідусь працював поруч, і я помітила, як він мовчки кидає мені усмішки.

— Ти, як твоя мама, завжди з вогником, — сказав він, коли ми зібрали кілька відер картоплі.

Я не знала, що відповісти. Це була перша згадка про маму, і вона прийшла зовсім неочікувано. Ми завжди були близькими, але зараз її не було поруч. Тільки дідусь, бабуся і я.

Мія тим часом гуляла з тваринами, сміялася з їхніх витівок. Я відчула, як серед усіх цих турбот і роботи виникає зв'язок між нами — знову разом, в одному ритмі.

---

До вечора ми завершили всі роботи. Я була змучена, але в той же час відчувала, що це був важливий день.

Дідусь приготував вечерю. Він завжди вмів робити так, щоб їжа була не просто смачною, а й із шматочком душі. Ми сіли за стіл, і бабуся подала ароматний борщ, свіжий хліб і шматочок запеченої курки.

— Це найкраща частина дня, — сказала я, піднімаючи ложку борщу до рота.

— Важка робота дає хороший результат, — усміхнувся дідусь.

Мія зауважила:

— Я навіть зголодніла після роботи з тваринами!

Ми сміялися, і цей сміх був наповнений теплом.

---

Вечір завершувався під тихе потріскування дров у каміні. Я сиділа в кріслі, поряд з бабусею, і згадувала, як ще зранку ми планували відпочинок. Тепер я розуміла: іноді важливіші не плани, а моменти, які дарує нам день. І цей день був не таким, як я його уявляла, але саме в ньому я знайшла щось цінне.

— Дякую за допомогу, — сказала бабуся. — Я знаю, що це не завжди легко, але це важливо.

Я кивнула, відчуваючи, як серце заповнюється теплом.

— Дякую, що є ви, — прошепотіла я.

Ввечері я заснула з почуттям, що цей день, хоч і важкий, став частиною чогось більшого.

Мені снився будинок — великий, світлий, з квітами на кожному підвіконні. Там не було сварок, не було докорів, не було тиску. Лише спокій.

У сні я сиділа за великим столом разом із усією родиною — мама, тато, бабуся, дідусь, Мія, навіть мій маленький братик, хоч у житті його зараз не було поряд. Усі були щасливі. Мама різала яблука для пирога, тато щось розповідав і сміявся, бабуся й дідусь мило обіймалися, а Мія… Мія співала пісню, яка мені з дитинства сниться, хоча я не пам’ятаю її слів.

Я теж була інша. Спокійна. Без тривоги. Зі щасливим обличчям, яке я не бачила у дзеркалі вже давно.

Я підвелася з-за столу й вийшла у сад. А там — дерево. Моє дерево. Я сіла на улюблену гілку, глянула вгору — а небо було повністю всипане зірками. І жодної темряви.

Я сказала вголос, навіть у сні:

— От би це було насправді…

---

Коли я прокинулася, серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. Сон був теплим і водночас сумним. Але я знала — десь там, глибоко в мені, жила віра, що такий день, такий стіл, таке дерево і такі зірки можуть бути справжніми.