Розділ 2. У моїй кімнаті — інший світ

Ранок прийшов тихо, неначе боявся потривожити мій маленький світ на дереві. Я лежала, загорнута в ковдру, дивилася крізь щілини віконечка на рожеве небо, що повільно міняло свій колір. Солодкий запах ранкової роси проник у будиночок, і я вдихала його на повні груди.

Раптом мене розбудив знайомий голос.

— Адель! Адель, прокидайся! — голос бабусі лунав із землі, намагаючись бути тихим, але наполегливим.

Я посміхнулась і тихо відповіла:

— Уже йду, бабусю.

Я злізла з гілок, міцно тримаючись за мотузяну драбину, і ступила на м’яку траву, вологу від ранкової роси. Бабуся чекала біля будинку з чашкою теплого чаю.

— Ти довго спала сьогодні, — сказала вона, простягуючи мені чашку. — Сон здається був важким?

Я кивнула, взявши чай.

— Так, бабусю. Ніч була довгою. Багато думок.

Вона сіла поруч і погладила мене по руці.

— Ти вже дорослішаєш, і це нелегко. Але пам’ятай: будь-які хвилювання минають, як туман на світанку.

Я подивилася на неї і вперше відчувала, що вона справді розуміє.

— Дякую, — прошепотіла я.

Ми сиділи так кілька хвилин, слухаючи спів пташок і шелест листя.

— А сьогодні у тебе багато планів? — спитала бабуся з легкою усмішкою.

Я посміхнулась у відповідь.

— Не знаю, але хочу провести день по-своєму. Може, нарешті наведу лад у кімнаті.

Бабуся посміхнулася ширше.

— Чудово. Початок дня — це можливість почати все знову.

Я зробила глибокий ковток теплого чаю й відчула, як тривога починає відступати.

— Пішли? — запитала бабуся, встаючи.

— Пішли, — погодилася я.

Новий день починався — і разом з ним відкривалося ще одне коло мого непростого, але справжнього життя.
Після теплого чаю ми зайшли до будинку. Вікна широко відкриті, і свіже повітря ніби наповнювало кімнату життям. Сонце вже палало яскраво, обіцяючи жаркий день.

— Бабусю, — сказала я, — ти не хочеш, щоб я щось приготувала на сніданок? Я сьогодні можу усе сама.

Вона посміхнулася і трохи знизила плечі.

— Та ти ж знаєш, я не дуже вмію зранку швидко щось зробити, а ти в нас справжній шеф-кухар. Якщо хочеш, будь ласка.

Я кинулася до кухні, відкрила шафку і почала складати план: зробити омлет, свіжий чай, можливо, трохи хліба підсмажити. В кухні пахло деревом і запахом маминої квіткової олії, що бабуся завжди тримає на поличці.

— Я так люблю готувати, — промовила я вголос, поки збивала яйця. — Мені здається, що це єдине, де я повністю контролюю ситуацію. Тут не треба кричати, сваритися чи доводити щось. Тут я творю.

— І це відчувається, — відповіла бабуся, розставляючи тарілки на столі. — Твоя любов до готування робить нас усіх трішки щасливішими.

Ми сміялися, поки готувала я, і я відчувала, як напруга від вчорашнього дня потрохи тане.

— А як ти думаєш, — запитала я раптом, — чи зміниться щось у нашому домі, коли повернуться тато з мамою?

Бабуся задумалася на мить.

— Люди не дуже люблять змінюватися, — сказала вона. — Але ти можеш змінювати своє ставлення. І це вже великий крок.

Я кивнула, хоча мені було не дуже зрозуміло, що це означає.

Після сніданку бабуся пішла будити Мію. Вона завжди дбала, щоб сестра не пропустила їжу. Мія довго ворушилася, але нарешті з’явилася в дверях з розпатланим волоссям і майже з-під ковдри.

— Ну що, танцюристко? — тихо пожартувала бабуся, і Мія посміхнулася крізь сон.

— Сьогодні в саду буде гарно, — додала вона.

Я ж відчула, що мені треба час для себе.

— Я сьогодні розбиратиму речі в кімнаті, — сказала я бабусі, коли та поверталася. — Мені потрібно трохи впорядкувати думки.

— Добре, — усміхнулася бабуся. — Візьми свій час. Сад чекає на нас.

Поки дівчата йшли до саду, я підійшла до своєї кімнати, відкрила вікно і вдихнула тепле повітря, що вже било по шкірі мов гарячий поцілунок.

Я голосно промовила:

— Ось тобі і літо. Жарке, гучне і таке моє.

І почала прибирати.

Першою під руку потрапила стопка книжок. Я сіла на підлогу, розкрила одну з них, і спогади повільно текли крізь пальці: сміх, розмови, маленькі перемоги і поразки.

Це був мій світ — не ідеальний, але справжній.

Я повільно піднімала зі стопки зім’яті листи й старі фотографії. На деяких було моє обличчя, іноді усміхнене, іноді задумане. Мене дивилися очі з минулого — ніби хотіли щось сказати, але забули слова.

— Чому все так швидко змінюється? — прошепотіла я сама собі. — І чи зможу я колись почуватись справді вдома?

На хвилину я задумалася і знову загорнулася в думки. Хоч іноді мені хотілося втекти далеко, була частина мене, що не хотіла залишати цей дім. Місце, де були спогади і сім’я — хоч і складна, але моя.

Двері в кімнату прочинилися, і бабуся заглянула всередину.

— Як справи? — запитала вона, усміхаючись.

— Трошки розкидано, — я пожартувала. — Але це кращий хаос, ніж у голові.

Вона присіла поруч і, наче помітивши мою суміш спокою і суму, сказала:

— Пам’ятай, що час усе лікує. І твоя сила в тому, що ти не боїшся дивитись правді в очі.

Я посміхнулась і відчула, що вона права. Навіть якщо все було складно, я мала в собі сили йти далі.

За вікном спека тільки наростала. Сонце палало, а в саду чути було гомін пташок і шелест листя. Я вирішила зробити перерву і вийшла на вулицю. Тепле повітря обпікало шкіру, але разом із тим приносило легкість.

Я подзвонила Марії.

— Привіт, — сказала я, коли вона відповіла. — Як ти? У нас тут жарко, але я намагаюся впорядкувати речі й думки.

— Привіт, Адель! — радісно відповіла Марія. — Гарно чути твій голос. Я впевнена, що ти впораєшся. Ти сильніша, ніж здаєшся.

— Дякую. Ти справді допомагаєш мені триматися.

Ми розмовляли ще хвилин десять, і я відчула, що навіть у найгарячіший день можна знайти прохолоду — у словах і підтримці.

Повернувшись до кімнати, я продовжила прибирати. Цей хаос поступово перетворювався на порядок — і я відчувала, що разом з кімнатою впорядковуються і мої думки.