Розділ 1. Літо, з якого все почалось

  Я завжди думала що літо, -це про легкість. Про сонце, морозиво, теплий вітер і сміх, що летить десь із двору. Але те літо було іншим. Воно пахло тривогою і мовчанням.

Тата, мами і мого молодшого брата не було вдома - вони поїхали за кордон, наче просто у справах. Але з кожним днем я розуміла: це не просто поїздка. Це щось більше. Залишилися ми - я, молодша сестра, бабуся і дідусь. Я мала бути ,,старшою", допомагати, бути спокійною але в мені все в середині шуміло.  Це літо я пам'ятаю як щось розмите. Хоча були деякі події які запам'яталися на все життя. Словом спека, запах компоту, голоси з телевізора, іноді - сміх сестри. Але найгучнішим був мій власний голос у голові: ,,А що буде далі"?

Я тоді ще не знала, що ближче до осені нас заберуть до них. І що через кілька місяців я заходитиму у школу з чужою мовою, чужими дітьми, серцем що б'ється так голосно, наче кричить: ,,Я боюся".

Мені було чотирнадцять. Я вперше в житті так чітко відчула: щось закінчується. А щось нове - вже стоїть за дверима.

Я намагалася не показувати, що мені страшно. Перед сестрою - бути впевненою. Перед бабусею - не капризувати. Перед дідусем - допомагати по господарству, навіть коли не хотілося.

Я іноді прокидалася від звуків сковорідки - бабуся готувала щось на кухні. Сестра вже щось співала в сусідній кімнаті. А я лежала, втупившись у стелю, й думала: ,,Коли вони повернуться? А якщо ні?"

Телефон став моїм порятунком. Там були фото, голосові від мами, короткі відео від тата. Ми часто телефонували одне одному - і я намагалася говорити радісно. Не завжди виходило. 

Одного дня я знайшла стару коробку в шафі. Там були листівки, фото, якісь старі речі ще з дитинства. Я сіла просто на підлогу й перебирала те все, як ніби шукала відповідь: ким я була раніше? І ким я є тепер?

Увечері я любила сидіти біля вікна. Надворі було тихо - лише легкий вітер гойдав дерева. Я дивилась угору, на небо, і думала: ,,Що як усе зміниться? Якою я стану?"

І хоча мені було всього чотирнадцять, я відчувала себе старшою. Трохи втомленою. Трохи порожньою. Трохи дорослою.

Іноді між мною і бабусею виникали сварки. Часто через сестру.  Я немогла зрозуміти,  чому вона така лінива, чому весь день хоче відпочивати, нічого не робити. Мене це дратувало до болю - особливо коли я сама намагалася тримати все в порядку. 

-- Вона ж дитина - казала бабуся, зачтупаючись за сестру - Вона втомлена, їй потрібен час. 

Але я немогла стримати голос. Кричала на сестру, лаяла, змушувала вставати, робити щось. Мені здавалося, що я кщо я небуду сильною то все розвалиться. Після сварок було важко. Я відчувала провину, але й роздратування, яке нікуди не діти. Ми всі були втомлені по-своєму. І я незнала, як це змінити. 

Коли було важко і голоси в голові ставали надто гучними, я шукала своє маленьке спасіння. 

Музика - вона ніби знімала тягар, дозволяла забути про все. Танці - хоч навіть у своїй кімнаті, хоч самотньо - давали мені свободу рухатися, відпускати все, що накопичилося. І їзда на велосипеді - це було моє особливе місце. За будинком росло старе дерево з міцними гілками, на які я залазила і сідалатам, як на гойдалки. З висоти все здавалося інакшим - спокійнішим. Там я могла бути сама з собою, думати, мріяти, не боятися.

Це дерево стало моїм прихистком - маленьким куточком свободи в світі, де мені іноді бракувало повітря.

-- Мія, перестань уже тупити! - буркнула я, не приховуючи втоми і роздратування. - Ти тільки лежиш  а я  тут як слуга. 

-- Та я не туплю! - підняла голову сестра, блискавки в очах. - Просто в мене інший ритм! Тобі б не завадило трохи розслабитися а не кричати постійно.

-- Розслабитися? - я смиренно відсахнулась. - Коли все валиться і нема кому допомогти, мені не до твого ,,ритму".

-- Ти все робиш з таким облисюччям, ніби я тобі вечь світ винна! - Мія встала, почала ходити по кімнаті. - Я теж стараюсь, просто по-своєму!

-- По-своєму - це нічого не робити і лежати як королева? - голос мій підвищився, хоча я сама зрозуміла, що трохи переборщила. 

-- Ой, припини! - пролунало в дверях. Бабуся зайшла і спокійно сказала. - Дівчата, давайте без криків. Всі втомилися, я бачу це. Краще сядьте, поговоріть спокійно. Ви ж сестри. 

Мія гукнула мені через плече:

-- Добре, не буду більше.

Я гірко посміхнулася:

-- Та й не треба.

Бабуся мовчки сіла на кухні за стіл і налила собі чаю. Вона не сварилася — це було гірше, ніж крик. Її тиша важила більше, ніж усі наші слова.Мія тим часом пішла в кімнату переодягатися. Вона завжди робила це — як тільки ми сварились, через кілька хвилин починала "шоу". Мабуть, так вона справлялася зі злістю.

Я сиділа на дивані, слухала, як у сусідній кімнаті гримить шафа. А потім — гучна музика. Світла, глибока, трохи зухвала. І на порозі з’явилася вона — в чорних напівпрозорих чулках, короткому чорному топі й з білим шлейфом, прив’язаним до пояса. Танцювала. Вигиналась, рухалась упевнено — ніби в кімнаті не було ні мене, ні бабусі. Як на сцені. Якби я не знала, що їй всього дванадцять, подумала б — переді мною доросла дівчина, яка грає роль, яку навіть не розуміє.

Я дивилась, не вірячи очам. 

-- Бабо...- прошепотіла я. - Ти це бачиш?

Бабуся піднесла чашку до губ, не промовивши ні слова. Тільки в очах щось блиснуло. Дочекавшись, поки музика стихне, вона поклала ложку на блюдце. 

-- Мієчко зайди до мене, - спокійно сказала вона.

Мія кивнула й, трохи зніяковівши пішла за бабусею в іншу кімнату. Двері не зачиняли - але говорили тихо.

Я сиділа в тій же позі, занімівши. У голові крутилися лише одні слова: ,,Що з нами всіма не так"?

З кімнати бабусі долинали уривки фраз

--...ти гарна дівчинка, але ти ще маленька...

--...є речі, які краще берегти для себе...

--...краса - це не тільки те, що ти показуєш, а й те, що залишаєш непоказаним...

Мія нічого не відповідала. Тільки мовчала.

Коли Мія вийшла з кімнати бабусі, вона була тиха. Без усмішки, без блиску в очах. Зняла той шлейф, кинула його на ліжко й почала щось шукати в телефоні.