Розділ 37. Гра ще не завершена...

У домі ще панувала ранкова тиша, лише десь на кухні мама вже поралася з кавою.
Мія прокинулася першою й тихенько підійшла до кімнати сестри. За нею, хвилюючись, пішли бабуся й тато.
— Тихо, — прошепотіла Мія, злегка прочиняючи двері.

Світло з-за вікон пробивалося крізь штори, лягаючи м’якими плямами на підлогу. Те, що вони побачили, змусило всіх завмерти.
Адель лежала, згорнувшись калачиком, голову поклала Маркусу на коліна. Її обличчя було бліде, але спокійне.
Маркус не спав. Його очі були почервонілі, ніби не змикав їх цілу ніч. Він повільно водив пальцями по волоссю Адель, обережно, лагідно.

— Господи... — прошепотала бабуся й притулила руку до грудей.

— Він із нею цілу ніч?.. — здивовано запитав тато, але в його голосі не було злості — лише подив і суміш вдячності з болем.

Мія зайшла ближче і нахилилася до сестри: — Адель… — прошепотіла, торкаючись її плеча.
Адель ворухнулася і повільно розплющила очі. Її погляд був змучений, але теплий.

— Привіт… — ледь чутно прошепотіла вона.
Маркус нахилився до неї: — Ти вдома. Ти в безпеці, — і знову провів пальцями по її волоссю.

Адель побачила бабусю, тата, Мію — вони всі стояли на порозі її кімнати. І хоча їй було трохи незручно, вона не відвела голову з колін Маркуса.
Це було те місце, де вперше за довгий час вона могла заснути без страху.
— Вибач… що так, — ледь прошепотіла вона.
— Доню, — м’яко мовив тато. — Не треба вибачатись. Головне — ти з нами.

Маркус тільки мовчки тримав її за руку. І всі зрозуміли: він не просто поруч. Він — її опора.

Усі вийшли з кімнати, розсіявшись по кухні, де почали готувати сніданок — пахло свіжою кавою і тостами. Адель залишилася в кімнаті, сіла на крісло біля вікна. Рани на її руці пекли, потрібно було їх обробити. Вона повільно підвелася і звернулася до Маркуса, що залишився поруч.

— Маркусе, будь ласка, можна я сама? Мені треба обробити рани, — її голос тремтів, але вона намагалася звучати впевнено.

Він тільки усміхнувся і поклав руку їй на плече.

— Адель, ти ж знаєш, що я хочу допомогти. Не потрібно робити це сама. Давай, я буду поруч.

Вона покрутила головою, намагаючись відштовхнути цю думку.

— Ні, серйозно, це не складно, і я краще сама. Просто дай мені хвилинку.

Він підняв брови і, не відходячи, сів навпроти.

— Ти для мене і так гарна, — сказав він тихо, — навіть із цими ранами. Для мене важливо бути поруч, особливо коли тобі боляче.

Адель глянула йому в очі, відчула тепло і підтримку, але все ще хотіла самостійності.

— Маркусе, я ціную це, правда, але це моє тіло і я хочу зробити це сама.

Він задумався на мить, потім посміхнувся.

— Добре, я буду спостерігати і якщо знадобиться, допоможу. Але ти не думай, що я відійду.

Вона кивнула і почала обережно обробляти рани, відчуваючи, що Маркус дивиться на неї уважно, ніби охороняючи від усіх бід.

— Ти не боїшся болю? — запитав він тихо, не відводячи погляду.

— Трохи. Але це не страшно. Гірше, коли ніхто не допомагає, — відповіла Адель, дивлячись на пальці, які плавно рухалися з бинтом.

Він витягнув із кишені хустинку і простягнув їй.

— Ось, тримай. І знаєш, якщо раптом стане дуже боляче, скажи. Я не відступлю.

Вона посміхнулася і трохи розслабилася.

— Дякую, Маркусе. Ти — справжній друг.

Він зніяковів, але очі його світилися.

— Не друг. Більше.

Адель відвела погляд, відчуваючи легкий рум’янець.

У цей момент у кухні почулися сміх і голоси — бабуся покликала на сніданок.

— Гайда, поки ти тут з ранами, ми приготували все смачне! — голосно крикнула вона.

Адель посміхнулася і озирнулася.

— Ідемо, — сказала вона, встаючи з крісла.

Маркус обережно підтримав її за руку.

— Пам’ятай, що я тут, — прошепотів він.

Вона відчула, що вже не сама, і це зігрівало серце.
Адель тихо зайшла в кімнату, де лежали її нові худі і спортивні штани — світло-м’ятного кольору, з м’якого матеріалу, що нагадував обійми. Вона одягла їх, відчуваючи, як тканина ніжно огортає тіло, даруючи трохи комфорту після напруженого ранку.

Маркус стояв неподалік, спостерігаючи за нею з тихою посмішкою.

— Гарно виглядаєш, — сказав він і підійшов ближче.

— Дякую, — відповіла Адель, затягуючи капюшон на голові, — це трохи нове, але подобається.

Вони обережно підійшли до старої дерев’яної драбини, що вела вниз до кухні. Кожен крок вимагав уваги — рани на руці нагадували про себе, а скрип старих сходів додавав напруги.

— Тримайся міцно, — прошепотів Маркус, простягаючи руку.

Адель схопила її, відчуваючи підтримку і тепло.

Поступово вони спускалися, кожен крок був обережним і повільним.

Внизу в кімнаті Мія і Левчик гралися на килимі, сміючись і бігаючи навколо. Їхні голоси додавали легкості і радості в цю ранкову атмосферу.

— Ось і вони! — промовила бабуся, піднімаючи голову від накритого столу.

Всі гості, що вже були в кімнаті, затамували подих, коли Адель і Маркус з’явилися у дверях.

— Ви добре? — голосно запитала мама, трохи нервово посміхаючись.

— Так, — відповіла Адель, посміхаючись у відповідь, — ми обережно.

Левчик підбіг і схопив Адель за руку.

— Ти вже краще? — запитав він.

— Так, маленький герой, — ніжно сказала вона, гладячи його по голові.

Стіл був майже накритий: свіжі булочки, сир, фрукти і ароматна кава заповнювали кімнату.

Всі були зібрані, але кожен з тривогою дивився на Адель, хвилюючись за її стан.

— Сідайте, — сказала бабуся, — час їсти.

Адель сіла поруч із Маркусом, відчуваючи, що серед цих турбот і тривог вона не одна.

— Зараз все буде добре, — прошепотів Маркус їй на вухо, і вона відізвалася легким усмішком.

Усі сиділи за великим дерев’яним столом, що був вкритий білою скатертиною. Світло ранкового сонця проникало через вікна, освітлюючи тарілки з їжею та обличчя, що були наповнені різними емоціями — від турботи до надії.