Розділ 36. Дівчинка якої вже немає

Було дуже рано. Сонце ще не визирнуло з-за обрію, а в лікарняному коридорі стояла мовчазна напівтемрява. Палата була наповнена теплим, приглушеним світлом нічника, що тремтів, мов серце, якому ще боляче битися.

Адель прокинулася. Без сторонніх звуків, без апаратів, що пищали — їх вимкнули, залишивши тільки монітор. Вона спершу довго лежала, дивлячись у стелю, ніби шукала там відповідь. Потім — повільно, намацуючи край ліжка, пересунула ноги до підлоги. Холод торкнувся її шкіри. Дрібний озноб пробіг спиною, але вона не зупинилася.

Їй було боляче — все тіло, наче після падіння з великої висоти. Але біль був притлумлений іншим — тим, що глибше, що не піддається лікам. Душа.

Вона підійшла до маленького дзеркала, закріпленого на шафці для вмивання. Тремтячими пальцями провела по своїй щоці, торкнулася нижньої губи, де ще лишалася тінь синця. Угорі біля скроні — невелика подряпина. Адель не зводила погляду з власного відображення.

Її очі... стали інші. Темніші. Тиша була мов дзвін, і вона прошепотіла собі:

— Я вже не та.

Затим вона повільно підняла сорочку лікарняну — і побачила синці, фіолетово-чорні, що розтікалися, наче плями темної води. На животі. На боці. Рубці. Сліди. На зап’ястях — червоні смуги від зв’язаних рук. Один з них був надто глибоким і тонким — вона пригадала батіг.

Сльози підступили до очей. Але не ті — не дитячі, не від болю. Вони були злі. Гіркі.

> Вона вже не дівчинка, яка сміється.
Не та, що пише щоденники про кохання і зберігає журавликів.
Не та, що мріє вночі.
Вона — інша.

Адель ще довго стояла перед дзеркалом. Без слів. Без жодного руху. Мовчки знайомилась із новою собою.

Телефон тремтів у її пальцях. Кнопки натискались обережно, ніби були вибухівкою. Екран засвітився і засвітилася її мама.

— Мамо... — голос Адель був глухий, майже порожній.
— Адель! — мати відповіла одразу, з тривогою, з радістю — усе водночас. — Як ти, сонечко? Що лікар каже? Ми збираємось приїхати...
— Не треба одразу. Просто послухай. — урвала вона спокійно, але твердо.

Настала пауза. Мати замовкла — вперше за багато днів.

— Сьогодні мене виписують.
— Сьогодні? Точно?
— Так. І я не хочу, щоб ви приїхали з квітами чи з Маркусом. Просто привезіть мені речі.

— Які саме?.. — мама говорила вже м’якше, обережно, наче боялась розбити щось надто крихке.

— Чорні спортивні штани. Ті широкі, з блискавкою.
Чорне худі з капюшоном.
Темні окуляри.
Мої чорні кросівки.

— Адель... може, краще щось світліше? Твоє рожеве?..

— Ні. Ніякого рожевого. Тільки це. — її голос не терпів протесту.
— Добре. А що з Маркусом? Він чекає...
— Я не хочу, щоб він бачив мене такою. Скажи йому, що в мене відпочинок. Що я ще не готова.

Знову мовчання. Адель сиділа на краєчку ліжка, стиснувши простирадло. Її очі — порожні й закриті. Вона знала: ще не час відкриватися навіть тим, хто любить.

Це не сором. Це самозахист.

> Вона просила не одяг. Вона просила броню.
Чорне худі — щит.
Окуляри — захист від поглядів.
Кросівки — можливість втекти, якщо знову буде небезпека.

Коли вона завершила розмову, екран згас, але в грудях щось почало світитись — слабко, десь глибоко. Це була ледь помітна іскорка контролю. Перший крок до повернення — в новому тілі. З новою душею.

В палаті стояла глуха тиша. Навіть апарат моніторингу, що ще вчора пищав при кожному коливанні пульсу, мовчав. Лікар залишив дозвіл. Адель залишилась сама з речами, які щойно принесла мама.

На стільчику лежало акуратно складене чорне худі. Поруч — спортивні штани, темні окуляри, кросівки.
Її нова «форма».

Вона обережно сповзла з ліжка. Ноги були слабкі, як після довгої хвороби. Але вона стояла. Трималася.
— Сьогодні ти вже не дівчинка, яка плакала в подушку.
Повільно, рух за рухом, вона вдягалась. Тканина худі була м’яка, затишна, але в її уяві — міцна, як броня.

Вона подивилась у дзеркало. Темні окуляри приховали сліди набряків під очима, фіолетові плями на обличчі.
— Мене більше не побачать слабкою.
Вона вдягнула капюшон. І вийшла.

---

Мама стояла біля входу. В її очах — тривога і біль, але вона мовчала. Тато просто тримав двері машини, не сказавши жодного слова. У салоні було тепло, пахло м’ятою з термоса.

Адель сіла на заднє сидіння. Вона не сказала нічого. Не потрібно було.

Машина рушила.
За вікном — весна. Усі ці дерева, люди, кольори здавались чужими. Але дорога додому була єдиною, що мала сенс.
У голові — дзвеніло.
У грудях — пульсувала тиша.

> Вона не повернулась додому.
Вона поверталась до того місця, де буде вчитись жити заново.

І ніхто, окрім неї, не знав, скільки болю вона сховала під капюшоном.

Двері відчинились із м’яким скрипом. Адель ступила на поріг — знайомий запах дому ударив в ніздрі: кориця, ваніль, трохи прального порошку й тепла підлога. Але все це більше не здавалося затишним.

За мить до того, як вона увійшла, з кухні вискочила Мія:
— Адель! Ти вдома! — закричала вона, і вже кинулась до неї з розпростертими руками.
— Обережно! — встигла прошепотіти мама, але було пізно.

Обійми були щирими, гарячими, але незграбні. Мія натиснула плечем на бік, де ще пекло від синців і зашитої рани.
Адель зойкнула — коротко, тихо, але гостро.

Мія одразу відскочила.
— Пробач! Пробач, я не хотіла!
— Все нормально, — видихнула Адель, опустивши очі. — Просто… я ще не зовсім одужала.

З-за кутка вийшов тато, стриманий, але видно — очі блищать. Він підійшов ближче й хотів обійняти дочку, але зупинився.
— Можна?
Адель ледь кивнула. Його обійми були легкі, як хмарка, але вона відчула тепло — не так на тілі, як десь глибоко, майже забуте.

— Я приготувала чай, — сказала бабуся, виходячи з кімнати. Її голос тремтів. — І пиріг… той самий, твій улюблений.

— Дякую, — шепоче Адель і опускає очі, бо не хоче, щоб хтось бачив, як вони наповнюються слізьми.