Розділ 35. Повернення з тиші

Світ був білим. Ні — не яскравим, не теплим, а безмежно білим. Адель стояла посеред цього світу. Вона не відчувала ні холоду, ні тепла, ні ваги свого тіла. Лише тиша.

Попереду — фігура. Знайома.
— Маркус?.. — пролунав у голові голос, але вуста не ворухнулися.

Фігура усміхнулася й зникла в тумані. Адель пішла за нею, намагаючись не загубити. Туман навколо став густішим. Потім з’явились голоси — ледь чутні.

> "Ти не здасися, правда?"
"Ми всі чекаємо…"
"Адель, повертайся!"
"Ти сильна."

Останні слова — це був голос Маркуса. Він звучав не у сні, а... зовсім поруч. І саме в цю мить світ навколо розчинився.

---

Адель різко розплющила очі.
Світло вдарило по зіницях, вона скривилась.
Першим, що вона побачила — була стеля палати, знайома по своїм стерильним білим плямам.
Вона кліпала. Потім перевела погляд праворуч — апарати, трубки. Її рука важка, але жива.

Вона спробувала озирнутись. Серце почало калатати швидше.
Губи ворухнулись.
— …М…ма…?

Її голос був шепотом, але він був.

З-за дверей хтось почув рух — у палату забігла медсестра. За нею — лікар.

---

Медсестра (здивовано):
— Вона… прокинулась! Пані Адель? Ви мене чуєте?

Адель (ледве, але так):
— Так…

---

Сльози покотилися по щоках дівчини. Але цього разу — сльози життя.

В палаті було тихо, лише глухе піщання моніторів супроводжувало повільний ритм серцебиття.
Адель лежала нерухомо, очі вже розплющені, але кожен рух давався з болем. Її груди слабо піднімалися — дихати самостійно вона поки не могла. До обличчя підключено маску з киснем.

До палати увійшов лікар — високий, сивий на скронях, у білій формі з бейджиком Dr. Klein. З ним — ще одна медсестра.

---

Dr. Klein (спокійно, лагідно):
— Доброго ранку, Адель. Ти мене чуєш?

Дівчина ледь ворухнула повіками й слабо кивнула. Очі трохи затуманені, в куточках — сльози, та в погляді проблиск життя.

Лікар (усміхаючись):
— Це дуже добре. Ти велика молодець. Ми дуже хвилювалися.
Зараз я трохи тебе огляну, добре?

Він наблизився до ліжка, перевірив пульс, реакцію очей, прослухав легені. Вся процедура була обережна, жодного зайвого руху.

---

Лікар (до медсестри, тихо):
— Реакція стабільна. Вона слабка, але свідома. Прогноз поки стримано-позитивний.

Він нахилився до Адель, голос знову теплий і обнадійливий.

---

Dr. Klein:
— Ти дуже втомлена, тому поки не говори багато. Якщо тобі щось потрібно — моргни раз. Якщо боляче — двічі, гаразд?

Адель повільно моргнула один раз.

Dr. Klein:
— Добре. Ми скоро повідомимо твоїх рідних. Вони ще не знають, але, думаю, заплачуть від радості.

---

Адель ледь-ледь повернула голову вбік і прошепотіла крізь кисневу маску:

Адель (ледве чутно):
— …Маркус…

---

Лікар (усміхається):
— Так, ми йому зателефонуємо. І твоїй мамі. Вони скоро будуть тут. А поки — відпочивай. Ти вже зробила велике диво.

---

Медсестра поправила ковдру, ніжно торкнулась до її плеча.

Медсестра:
— Ми з тобою, сонечко.

Коридором другого поверху лікарні швидко йшли знайомі постаті — мама Адель, тато, Мія, Левчик і трохи позаду — Маркус із білою коробочкою квітів у руках. У всіх — тривожні очі. Нічна тиша, ранкове сонце пробивалося через великі вікна, але ніхто не помічав краси.

Раптом двері палати прочинилися, і вийшов Dr. Klein. Він зупинився, тримаючи папку, і глянув на них. Обличчя лікаря було зосереджене, але в куточках губ вже з’являлася обережна усмішка.

---

Мама Адель (перелякано):
— Що?! Що сталося? Вона… вона жива?!

Dr. Klein (спокійно, з повагою):
— Так… Адель — прокинулася.

Настала мить абсолютної тиші. Лише десь позаду Левко прошепотів:

Левко:
— Вона прокинулася?..

---

Марк у зойкнув, відступив півкроку назад і закрив обличчя руками. Потім просто тихо сів на лавку поряд, бо в ногах ніби зникла сила. Мія — в сльози. Мама закрила рота долонею, а тато обняв її за плечі.

---

Тато (намагаючись зібрати себе):
— Як вона? Що з нею? Вона зможе… говорити? Ходити?

Dr. Klein:
— Вона дуже ослабла. Стан залишається важким. Але вона — при свідомості. Це — велика перемога. Вона не може ще дихати самостійно, говорить слабко… Але її мозок функціонує повноцінно. Це головне.

Мама (крізь сльози):
— Ми можемо побачити її?

Dr. Klein (м’яко):
— По черзі. Вона потребує спокою. Давайте по одному. І недовго.

---

Маркус підійшов до дверей і зупинився. На секунду він знову став нерішучим, але мама Адель взяла його за руку й прошепотіла:

Мама:
— Йди. Вона тебе першу згадала. Я впевнена.

---

Він кивнув і, притиснувши квіти до грудей, відчинив двері палати…
Коли двері тихенько зачинилися за Маркусом, у палаті знову запанувала тиша, порушувана лише рівним, ледь чутним писком медичних апаратів. Світло було м’яке, молочно-біле, сонце ще не встигло піднятися високо.

Маркус стояв кілька секунд біля порогу, не наважуючись підійти. На білому лікарняному ліжку — вона.
Адель.
Його Адель.

Вона лежала бліда, така крихка. Її губи злегка розтулені, дихання — повільне, через трубку. Але очі були розплющені. Вона дивилася в стелю… і коли почула тихий скрип підлоги, повернула голову. Її погляд зустрівся з його.

---

Маркус (пошепки, хрипко):
— Привіт, принцесо…

Вона ледь моргнула. Потім дуже повільно, з зусиллям, на її губах з’явилася тінь усмішки.

Адель (ледве чутно):
— Мар…кус…

Йому здалося, що серце зупинилося. Він швидко підійшов до ліжка, поставив коробочку з білими квітами на тумбочку й сів на стілець поряд, узявши її прохолодну руку в свої долоні.

---

Маркус (здавлено):
— Ти… жива…
— Ти навіть не уявляєш, як сильно я молився…
— Ти… ти мене налякала. Дуже. Я б… не витримав, якби тебе…