Розділ 34. На межі смерті і життя

Швидка мчала з мигалками, розтинаючи вечірній морок.
Усередині — Адель, закутана в термопокривало, з кисневою маскою на обличчі. Поруч сидів фельдшер і тиснув на вени, тримаючи руку дівчини, яка з кожною хвилиною холола.

— Тиск падає. Втрата крові серйозна. Пульс ниткоподібний.

— Вона дихає? — нервово запитав молодий лікар. —
— Ледь-ледь. Але живе. Ми її витягнемо.

Двері реанімації вже були відчинені, коли швидка зупинилася.
— Операційна готова?
— Так. Кардіохірург і хірург уже чекають.

Носилки швидко скочуються по коридору, лікарі в зелених халатах, лампи зверху, маски на обличчях.
Адель… усе ще жива.

---

Операційна.

— Рівень гемоглобіну критичний. Печінка травмована.
— Можливо, пошкодження селезінки. Ми втрачаємо її.
— Переливання! Прямо зараз!

Гострий скальпель, латексні рукавички, лампа над тілом, що майже не рухається.
Години, хвилини, піт на чолі хірурга, адже на столі — не просто пацієнтка, а дитина.

— Тримайся, дівчинко. Просто тримайся.

---

У холі лікарні.

Маркус сидів на лавці, притискаючи руки до обличчя. Мія — поруч, очі почервонілі.
Батьки Адель стояли знервовані, мама — в сльозах, тато ходив туди-сюди.

— Скільки вже часу минуло?.. — тихо прошепотіла Мія.

— Три години… — відповів Маркус.
— Три години вона там. І я не можу нічого зробити…

Раптом…
Двері відкрилися. Вийшов лікар у масці, змучений.

— Вона жива.
— Операція пройшла успішно. Але… — він зробив паузу, — стан залишається тяжким. Наступні 48 годин — критичні.

Мама Адель впала татові на плече. Маркус стиснув кулаки, а сльоза скотилася з його очей.

— Я буду чекати. Скільки треба — я чекатиму.
Тиша. У палаті, залитій м’яким світлом нічника, лежала Адель. Її обличчя було бліде, губи ледь помітно тремтіли. Шнури й трубки, що виходили з-під ковдри, мали грізний вигляд, ніби життя трималося на них.

Двері тихенько відчинилися.
Увійшов Маркус — із тремтячими пальцями, зі щойно висохлими сльозами на обличчі. В руках — маленький букетик підсніжників.

Він сів на стілець біля ліжка, не зводячи погляду з її обличчя.

— «Ти виглядаєш… все одно красиво. Навіть із цими трубками. Навіть коли мовчиш.»

Він поклав букет на тумбочку і обережно взяв її руку, холодну, як лід. Пальці дівчини не ворухнулися.

— Адель…
Я знаю, ти мене чуєш. Завжди чула. Навіть коли я говорив тобі дурниці, навіть коли мовчав. Тепер твоя черга мовчати, так? Ну добре… мовчи. Але не залишай мене. Я не знаю, як бути без тебе.

Він нахилився ближче.

— Ти завжди мене рятувала, навіть коли сама потребувала порятунку. Я тебе нікому не віддам. Ніколи.

Він приклав її руку до свого чола.
І прошепотів:

— Я люблю тебе.

Сльоза скотилася вниз по його щоці… і впала прямо на її руку.

На мить здалося — пальці Адель слабо ворухнулися.

Маркус затамував подих.

— Адель?..
— Якщо ти мене чуєш — навіть трошки — моргни. Або стисни мою руку… будь ласка…

Але все залишалося, як і було.
Лише апарат серцебиття видавав рівний, але слабкий сигнал.

Маркус опустив голову, все ще тримаючи її руку.

І прошепотів:

— Завтра… буде новий день. І ти прокинешся. Бо ми ще маємо мільйон речей. Твої сережки. Нашу весну. І твоє п’ятнадцяте бажання… Пам’ятаєш?

Він залишився біля неї до самого ранку.
Не зрушив з місця.

І навіть коли він задрімав, все ще тримав її за руку.
Вже світанок. Світло, що пробивалося через вікно, м’яко осявало палату.
Маркус все ще сидів біля ліжка, не зрушуючи з місця, тримаючи руку Адель у своїй.

Раптом у кімнаті пролунав різкий тривожний звук апаратів — серцебиття почало швидко й нерівно пищати.

Маркус злякано підскочив:
— Адель!
Він почав сильно стискати її руку, але її обличчя залишалося блідим і безжиттєвим.

З дверей вбігла медсестра, за нею — лікар.

— «Швидко! Пульс слабкий, серце не справляється!» — крикнув лікар, починаючи реанімаційні заходи.

Маркус стояв осторонь, ледве стримуючи сльози. Відчував, як його серце розривається на частини.

Минали хвилини, що здавалися вічністю. Апарати пищали все голосніше, а потім раптом — зупинилися.

Лікар, глянувши на монітор, тихо сказав:

— «Вона впала в кому. Ми зробили все можливе, але зараз її стан дуже критичний...»

Мама Адель прийшла, стискаючи в руках сумку. Вона затулила обличчя руками, стримуючи ридання.

Маркус впав на коліна біля ліжка, шепочучи:

— «Прокинься, Адель… будь ласка…»

В кімнаті стояла гробова тиша, лише лампочка на апараті показувала, що вона ще жива.
Маркус стояв біля вхідних дверей школи, затамувавши подих. Після того, що сталося, він не був впевнений, чи зможе тут зосередитись.

Поруч — Мія, з якою вони домовилися підтримувати один одного.

Їх зустріла гамірна школа — голоси, сміх, шурхіт шкільних рюкзаків. Але тепер атмосфера була інша — напружена, знервована.

Як тільки вони зайшли до коридору, одразу почали лунати шепоти:

— «Ти чув? Адель в лікарні… Кажуть, що дуже серйозно.»

— «Так, ніхто толком не знає, що сталося, але ходять страшні чутки.»

— «Думаю, це через того Ліона…»

— «А може вона сама винна? Завжди була дивна.»

Маркус почувався, ніби всі очі спрямовані на нього.

Вони рушили до свого класу, але назустріч їм підбігли кілька учнів, і почалася розмова.

Учень 1:
— Ей, Маркус, ти чув останнє? Що з Адель?

Маркус:
(спокійно) — Не знаю точно. Вона в лікарні. Це все, що я знаю.

Учень 2:
— Кажуть, що її викрали… Нічого не бачив?

Маркус:
— Ні, я теж не в курсі деталей.

Учениця:
— А Ліон — це справжня загроза. Він в нас давно поганий.

Мія:
— Ви всі так говорите, але хто насправді знає, що сталося?

Учень 1:
— Ну, все, що я чув — це що вона була з ним на вечірці, а потім зникла.