Розділ 32. Все ще попереду.

Адель лежала на вузькому ліжку в тісній темній кімнаті. Її обличчя було блідим, а холодний піт покрив лоб. Серце калатало у грудях, але сили здавалися на межі. Вікно було забито дошками, і тільки слабке світло лампи відкидало довгі тіні на стіни.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшов Ліон. Він тримав у руках тарілку з їжею — простий суп із шматочками хліба. Його темні очі уважно спостерігали за Адель.

— Їж, — сказав він спокійно, — ти маєш силу вижити.

Адель з працею повернула голову в його бік. Вона ледь шепотіла:

— Не хочу… не треба…

Ліон нахилився ближче і поклав тарілку на тумбочку. Потім простягнув руку, щоб доторкнутися до її обличчя, ніби хотів заспокоїти.

Рука зупинилася в декількох сантиметрах від шкіри. Адель різко відштовхнула його руку, голосно зітхнувши.

— Не чіпай мене!

Від цієї відмови Ліон похмурів. Його очі звузилися, і рука миттєво вдарила Адель по щокі. Удар був сильним, але не залишив слідів — принаймні так він думав.

Адель стиснула зуби. Кров невеликою краплею повільно стікала з кута її рота.

Вона дивилася на нього з відразою, але в очах з’явилася і тиха рішучість.

— Ти нічого зі мною не зробиш, — прошепотіла вона, — я боротимусь.

Ліон зневажливо усміхнувся і вийшов із кімнати, залишивши її в темряві.

Адель лежала на ліжку, тримаючи руку біля рота, де залишилася крапля крові. Вона відчула, як серце шалено б’ється, а розум ніби намагається зібрати сили. Хоч біль і страх охоплювали її, всередині вирувала непохитна воля — вона мусить вижити, знайти спосіб вибратися.

Через двері знову почувся шум — це був Ноель. Він був іншим за Ліоном: холодний, але з більш врівноваженим виразом обличчя.

— Ти краще поводься, і не буде проблем, — тихо сказав він, підходячи ближче. — Ми просто хочемо відповіді.

Адель подивилася на нього з усією силою свого страху і рішучості.

— Ніколи не дам вам того, чого хочете. Ви нічого не знаєте про мене.

Ноель нахмурився, але нічого не відповів, лишень повільно відступив і закрив двері.

У кімнаті знову панувала тиша. Адель повільно сіла, дивлячись у темряву.

«Я маю триматися», — подумала вона. — «За Маркуса, за Мію, за себе».

Вона витягла зі своєї сумочки, яку все ж приховала від викрадачів, старий телефон. Серце затрепетало, адже могла бути надія на порятунок.

Адель обережно дістала з кишені старий телефон — той, що вона приховала ще з дому. Кнопки були зношені, екран тьмяний, але він працював.

Вона знала — це її єдиний шанс зв’язатися з кимось із рідних.

Пальці тремтіли, коли вона відкрила повідомлення і почала писати:

«Мія, це Адель. Я в небезпеці. Ліон і Ноель тримають мене. Не кажи нікому, що я пишу. Прошу, допоможи. Знайди Маркуса. Він має знати.»

Після того, як відправила повідомлення, вона тихо зітхнула. Серце калатало в грудях — невідомо, чи отримає Мія це послання, чи встигне допомога.

Вона поклала телефон на тумбочку і пригорнулася до подушки, намагаючись не думати про те, що може статися.

Вечірня тиша в кімнаті Адель раптом була порушена важкими кроками. Ліон і Ноель увійшли, їхні обличчя були суворі, погляди холодні.

Ліон пройшов до неї ближче, нахилився і холодно промовив:

— Ти знаєш, чому ми тут, правда? Твоя вечірка... Твоя сміховинна спроба жити, ніби нічого не сталося.

Адель скоса поглянула на нього, але не змогла стримати тремтіння в голосі:

— Я не розумію... Що вам потрібно?

Ноель, стоячи поруч, глузливо усміхнувся:

— Все, що ми хочемо — це правду. Ти думаєш, ми забули? Твоє дитинство... все, що ти зробила. Ти думала, ти зможеш втекти?

Ліон різко підняв руку і з силою вдарив Адель по животу. Вона скрикнула, зіщулилась від болю, крапля крові скотилася по підборіддю.

Він холодно прошепотів:

— Ти тут, щоб заплатити за все.

Адель зі сльозами на очах, з труднощами вдихаючи, змогла прошепотіти:

— Чому? Чому ви це робите? Що я вам зробила?

Ноель нахилився ближче, обличчя в тіні:

— Ти занадто багато знаєш. І ти маєш заплатити, щоб інші мовчали.

Ліон знову глянув на неї:

— І не думай, що хтось прийде тебе рятувати. Ти сама у цьому.

В кімнаті стояла напруга, холодний страх, що повільно огортав Адель.
Адель лежала, притискаючи руки до живота. Біль пульсував хвилями, але ще сильніше щеміло всередині від страху й нерозуміння. Ліон мовчки дивився на неї, а Ноель ходив з кутка в куток, нарешті буркнув:

— Дивно, правда? Як змінюється життя...

— Що ви маєте на увазі? — прошепотіла вона, голос тремтів.

Ліон присів поруч, трохи схилив голову набік, дивлячись на неї зверху вниз:

— Пам’ятаєш, Адель… ти колись називала мене своїм «левеням», а Ноеля — «найвеселішим другом у світі»…

Адель на мить затихла. Щось защеміло в серці. Їй ледь було шість, коли вони всі троє бігали в саду, гралися у лісі, будували халабуди з гілок…

— Ми були… друзями, — сказала вона ледь чутно.

Ноель зупинився різко, його погляд став колючим:

— Так, поки ти не… зрадила нас.

— Що? — вона глянула розгублено.

Ліон голосом, схожим на ридання, але повним злості:

— Ти впала з дерева. І знаєш, що зробили твої батьки й інші дорослі? Вони не спитали, як усе сталося. Вони сказали, що ми тебе штовхнули… І нас побили. Мене — сильно. Але Ноеля…

— ...били, поки він не знепритомнів, — закінчив Ноель тихо. — Моя мама тоді думала, що я помру.

Адель завмерла. Вона пам’ятала той день… падіння, біль у руці, потім темрява. Але їй ніхто не говорив, що було потім.

— Я… Я не знала. Справді. Я не знала, що вас покарали… я просто впала.

Ліон шипів:

— А нам зламали життя. Через одну маленьку принцесу.

Ноель став ближче, глянув їй просто в очі:

— Ти зламала мене. І тепер ми зламаємо тебе.

Адель заплющила очі. Її минуле — теперішній кошмар. Але найстрашніше те, що в глибині душі вона знала: ці хлопці… колись були їй рідними.