Розділ 31. Пошуки. Адже історія ще не завершена так?!

Понеділковий ранок. Після канікул у домі метушня — мама готує сніданок, тато розшукує ключі від машини, а бабуся щось шепоче дідусеві про прибирання після гостей. Усі потроху прокидаються до звичного ритму.

— Адель! Вставай! Школа ж! — кричить Мія і біжить по сходах разом із Левчиком.

Вони підбігають до її кімнати. Двері зачинені.

— Може, спить? — питає Левко, трохи розгублено.
— Не схоже… — Мія намагається постукати. — Адель? Вставай, ми запізнимося!

Тиша.

— Ну я так не граю, — бурмоче Мія, витягаючи запасний ключ, який Адель колись сама дала їй "на всякий випадок".
Ключ клацнув, і двері повільно відчинилися…

Кімната була… порожньою.

— Адель?.. — Мія переступає поріг. — Це вже не смішно.

Простирадло зім’яте, подушка лежить на підлозі, вікно на балкон — відчинене, і в кімнаті гуляє холодний вітер. Штори м’яко коливаються.

Мія відчуває, як у неї починає колоти в грудях. Левчик стоїть осторонь і мовчки вдивляється в балкон.

— Вона втекла?.. — питає він. — Її забрали?

— Я не знаю… — Мія підходить до столу. На ньому акуратно лежить щоденник. Червона обкладинка, загнуті сторінки, тонка гумка трохи перекручена.

— Це… це її? — здивовано каже Левко.

Мія бере щоденник у руки, серце б’ється так голосно, що здається — його чути в усьому домі.

На першій сторінці дрібним почерком:

> "Це не просто мій щоденник. Це моя правда. Якщо ви читаєте це — значить, я зникла. Історія починається з листа."

Мія ковтає повітря і сідає на край ліжка.

— Ми маємо прочитати. Це — важливо. Це… про неї.

Вона перегортає перші сторінки. Левко сідає поруч.
І голос Адель починає звучати з кожного рядка.

> "Все почалося восени. Тоді я ще не знала, що є листи, що є Ліон, що сни — не просто сни…"

Мія читає вголос. В кімнаті тихо.
На підлогу падає зошит. На його обкладинці — паперовий журавлик, намальований чорною ручкою.

Мія сиділа на краю ліжка Адель, з очима, повними сліз і рішучості. Левко мовчки гойдав ногами й раз по раз позирав на балкон, наче Адель могла будь-якої миті повернутися звідти з усмішкою і словами: «Жартую!».

— Вона в біді, Левчику. Я це відчуваю. Вона ніколи не лишила б щоденник отак просто, відкритим. Вона завжди боялася, що хтось дізнається про її секрети. А тут — усе на виду. Це як... як крик про допомогу.
— Що ми будемо робити? — тихо запитав хлопчик.
— Ми знайдемо її. Разом. Але… поки що не кажемо батькам. Якщо ми злякаємо всіх, буде паніка. Скажемо, що вона пішла до Маркуса і повернеться ввечері. А самі підемо в школу, може, щось дізнаємося.

Вони швидко сховали щоденник до рюкзака Мії, застелили ліжко й навмисне залишили в кімнаті враження, ніби Адель щойно вийшла по справах.

Коли вони спустилися на кухню, мама саме розливала чай.

— Адель ще спить? — кинула побіжно.
— Ні, — швидко відповіла Мія, — вона пішла до Маркуса. Сказала, що зайде ввечері, може, навіть пізніше.
— Ага, ну тоді передайте їй, щоб не забула про уроки, — буркнув тато, не відриваючись від газети.

---

У школі день був неспокійний.
Однокласники знову шепотілися в кутках коридору, згадували новенького — Ліона, і дражнилися:

— Може, вона залишилась з «нічним гостем»?
— Або пише чергові сльозливі щоденники про свого ідеального Маркуса?

Мія з Левком стискали кулаки, але не реагували. Вони знали, що є важливіші речі.

Після останнього дзвінка Маркус вийшов із кабінету біології й одразу помітив їх біля дверей.

— Гей, привіт. Ви не знаєте, де Адель? Я сьогодні їй писав, але вона не відповіла. І вдома її не було. Все нормально?
— Мія ковтнула повітря і спокійно сказала:
— Прийди сьогодні о шостій до нас. Ми все розкажемо.

Маркус зморщив лоба.
— Щось трапилося?..
— Просто... краще почекай. Це важливо.

Мія й Левко розвернулися й пішли. У Маркуса в грудях защеміло. Щось було не так. Дуже не так.
Коли Мія й Левко повернулися додому, в домі стояла тиша. Мама з татом щось майстрували у дворі, тож діти мали кілька спокійних годин на те, що запланували.

Мія кинула рюкзак на ліжко, витягла звідти щоденник Адель і сіла на підлогу біля стіни. Левко згорнувся поруч, як кошеня, тримаючи в руках ліхтарик — просто щоб зробити атмосферу ще таємничішою.

— Готовий? — прошепотіла Мія.
— Ага. Читай.

Вона перегорнула кілька сторінок. Щоденник був не просто записником — це було ціле життя. Думки, страхи, переживання, любов. Але найбільше — листи. Вони були приклеєні, вкладені, акуратно підписані. Деякі — з плямами сліз, інші — з дитячими наклейками.

> «...сьогодні знову прийшов лист. В ньому було написано, що я лише пішак. Але хто грає? Я боюся, що це не гра. Боюся, що це початок чогось великого...»

> «…я впевнена, що Ліон — той, хто хотів зробити мені боляче. Я згадала його обличчя. І тепер я боюся засинати. Я боюся, що одного дня я не прокинуся…»

> «…я вирішила мовчати. Маркус не дізнається. Я боюсь, що якщо скажу — він зникне. А він мій світ...»

— Вона все знала... ще до того, як сказала хоч комусь, — прошепотіла Мія. — Всі ті погрози, ті сни… Вона все тримала в собі.
— І що тепер?.. — спитав Левко, майже плачучи.

Мія зітхнула й обережно закрила щоденник.

— Тепер — ми маємо діяти. Ми покажемо це Маркусу. О шостій. Він повинен знати. Можливо, тільки він зможе допомогти її знайти.

— А якщо її вже… нема?
— Не смій так казати! — вигукнула Мія, й її голос зірвався. — Адель сильна. Вона бореться. Ми її знайдемо. Обов’язково.

Вони сиділи мовчки, доки не пробило п’ята. Лишалася година.
І час спливав…
— Мамо, тато, можете спуститися в вітальню? Це… важливо. — голос Мії тремтів.

— Що сталося, доню? — стурбовано відповіла мама, виходячи з кухні.

— Там щось з Адель? — тато одразу помітив відсутність їхньої дочки за вечерею.

— Маркус скоро буде… будь ласка, просто… слухайте. — Мія притиснула до грудей щоденник і сіла на диван поруч із Левком.