Розділ 29. Четвертм та п'ята ніч разом. І зустріч

Адель прокинулася від м’якого шепоту дощу, що стукав по вікнах. Сонце вже піднімалось, але хмари ще не давали йому розгорнутися повністю. В кімнаті було тихо. Лише Маркус спокійно дихав поруч, тримаючи її за руку навіть уві сні.

Адель потягнулась, обережно вивільнила пальці і підвелась. Зазирнула у дзеркало — кола під очима видавали неспокійну ніч.

> «Дзеркала… Ліон… крик Марі… Чому мені здається, що це більше, ніж сон?..» — подумала вона.

Вона вийшла з кімнати, натягнувши кофту Маркуса поверх піжами, і пішла на кухню. Там уже пахло кавою — мама Маркуса вставала рано і завжди залишала заварену каву в термосі.

—
— Доброго ранку, Адель, — усміхнулась вона лагідно. — Як спалося?

Адель кивнула:

—
— Дякую, краще, ніж минулої ночі.

Жінка поглянула на неї трохи довше, ніж зазвичай. Але нічого не сказала.

За сніданком приєднався і Маркус. Він був сонний, із розкуйовдженим волоссям і широкою футболкою, яка спадала з плеча. Він поцілував Адель у скроню й прошепотів:

—
— Ранок без тебе — не ранок.

Адель усміхнулася, але десь у глибині серця все ще тремтіло щось тонке і холодне.

На столі стояла газета, яку принесла мама. Адель гортала її без інтересу, аж раптом… очі зупинились на маленькій новині в нижньому кутку:

> «Неповнолітній із підозрою на переслідування затриманий на вихідних у центрі міста. Після перевірки його відпустили за відсутністю доказів. Ім’я не розголошується через вік.»

Вона застигла.

— Адель? — спитав Маркус. — Щось не так?..

Вона швидко перевернула сторінку й похитала головою:

—
— Ні… просто… тост підгорів.

Після сніданку Маркус взяв Адель за руку й усміхнувся:

—
— Ходімо на свіже повітря. Усе виглядає так, наче весна нарешті прокидається.

Адель не заперечувала. Їй хотілося руху, хоч і всередині панувала тривога. Вона кивнула, одягла легку куртку, і вони вийшли вдвох, залишивши затишну квартиру позаду.

Парком уже бігали діти з повітряними зміями, пахло мокрою землею й цвітом дерев. Скрізь була спокійна краса, яку Адель бачила наче через скло.

—
— Ти трохи не тут, — озвався Маркус, стискаючи її пальці. — Про що думаєш?..

—
— Просто день такий… Тиша в голові.

—
— Нарешті? Бо іноді здається, що в тебе в голові ціла енциклопедія думок.

Вони обоє засміялися. Маркус обійняв її за плечі. І саме в цей момент...

> — Ей, знайомі обличчя.

Голос — низький, трошки насмішкуватий, але впізнаваний — належав Ліону.

Адель зупинилася. Кров відхлинула від обличчя. Біля нього стояв інший хлопець, трохи старший, у чорній шкірянці, з зеленими очима і зухвалою усмішкою — Ноель.

— Привіт, — кивнув Ліон. — Прогулянка закоханих?

Маркус, не помітивши напруги в тілі Адель, просто простягнув руку:

—
— Привіт. Я — Маркус. А ти?..

Ноель хитро посміхнувся, приймаючи руку:

—
— Ноель. Друг Ліона. Ми тут нещодавно.

Адель стояла, мовчки вгризаючись поглядом у підлогу. Ліон спостерігав за нею. Його погляд був надто знайомим. Надто небезпечним.

—
— Адель, все нормально? — нахилився до неї Маркус.

Вона кивнула, зібравши сили:

—
— Так, просто… захотілось води. Ходімо?

—
— Ну що ж, — сказав Ноель. — Гарного дня, голубки. Ще побачимось.

> — Обов’язково, — тихо додав Ліон, і Адель здригнулася.

Вони пішли далі. Маркус тримав її руку, але Адель майже не відчувала його дотику.

—
— Ти якось зблідла, — сказав він. — Тобі точно добре?..

Вона видихнула:

—
— Просто… спогади. І трохи страху.

—
— Через Ліона? Він справляє трохи дивне враження.

—
— Ти навіть не уявляєш наскільки, — прошепотіла вона сама собі.
Коли вони повернулися додому, вулиці вже поволі занурювалися в сутінки. Весняне повітря було важким, але прохолодним, і Адель глибоко вдихнула перед тим, як переступити поріг квартири Маркуса.

Маркус поцілував її в чоло:

—
— Я піду на кухню, зроблю чаю.

Адель ледь усміхнулась і мовчки кивнула. Вона швидко пішла в кімнату, зачинила двері та витягла зі своєї сумки маленький чорний зошит — щоденник. Її пальці тремтіли, але вона вперто відкрила останню сторінку і почала писати:

> «Сьогодні я бачила їх обох.

Ліон і Ноель. І я точно знаю, що один із них — той, хто писав листи.

Вони щось приховують. Їхній погляд… знайомий, зловісний.

Але я не сказала нічого Маркусу.

Чому?..

Можливо, бо боюся, що все зруйнується.

Але я не можу мовчати довго.

Мені страшно.»

Кілька секунд вона просто дивилася на сторінку. Потім закрила щоденник, сховала його назад і дістала телефон.
Вона знала, кому першій має сказати — хоча б частину правди.

📞 Дзвінок — Марі.

—
— Привіт, — озвалась та трохи сонно. — У тебе голос… такий нервовий. Що сталось?..

Адель не одразу відповіла. Її губи тремтіли, вона втягнула повітря носом.

—
— Я бачила їх. Його. І… ще одного. Я впевнена, що один з них — той, хто писав листи. І… той, що був тоді на вечірці.

На іншому кінці дроту повисла тиша. Потім — шепіт Марі:

—
— Господи… Адель… ти точно?

—
— Точно. Я пам’ятаю. Я дивилась на нього… і в голові знову прокрутилося те саме. Всі образи. Погляд. Усмішка. Він майже нічого не сказав — і цього було достатньо.

—
— Ти сказала Маркусу?..

—
— Ні. Він не знає. І я не знаю, як сказати. Я боюся… боюся, що він не повірить. Або що піде й щось зробить. А я не хочу, щоб ще хтось постраждав.

Марі на мить замовкла, а потім сказала з ніжністю:

—
— Але й мовчати ти не можеш. Це тебе зламає.

—
— Я знаю. Але… не сьогодні.

—
— Добре. Але я завжди на зв’язку. Ти не одна, чуєш?

Адель усміхнулась крізь сльози:

—
— Дякую, Марі. Дуже дякую.
Адель вийшла з ванної в піжамі з білими зірками. У кімнаті вже було темно, лише тьмяне світло лампи кидало м’які відблиски на стіни.
Маркус лежав на ліжку, гортаючи щось у телефоні, але щойно побачив її, усміхнувся: