Розділ 28. Друга і третя ніч разом

Адель прокинулася від м’якого світла, що проникало крізь щільні сірі штори. Спершу вона не відразу згадала, де вона — не своя постіль, не знайома ковдра. У кімнаті пахло кавою та корицею.

— Ага… я в Маркуса, — подумала вона, притискаючись щокою до подушки.

Маркус ще спав — глибоко, злегка посміхаючись. Адель обережно вибралася з-під ковдри й тихо вийшла з кімнати.

На кухні вже був накритий сніданковий стіл. Тостер працював, а аромат тостів з маслом і джемом заповнив простір. За столом сиділа мама Маркуса в м’якому халаті й з акуратною зачіскою.

—
— Доброго ранку, Адель! — вона підняла очі від чашки з кавою. — Ти спала добре?

Адель трохи розгублено кивнула й сіла за стіл.

—
— Так… трохи незвично, але тепло. Дякую, що дозволили залишитись.

—
— Та ти ж майже як рідна. Маркус давно не був таким спокійним. З тобою він ніби росте... дорослішає.

—
— Мамо... — пролунав за спиною голос Маркуса. Він підійшов босий, розпатланий і злегка сонний, але вже з посмішкою. — Не лякай її такими словами.

Тато Маркуса теж приєднався невдовзі. Він просто кивнув Адель:

—
— Ну що, як перша ніч на нашій території?

—
— Трохи моторошно було засинати. Але Маркус допоміг...

—
— Оце наш хлопець. Завжди захистить.

Адель засміялася. Ранок і справді ставав м’яким і домашнім. Вони снідали, розмовляли, і кожне речення звучало ніби підтвердження — ти тут не чужа.

Після сніданку, коли Маркус залишився вдома писати проєкт, мама раптом звернулася до Адель:

—
— Слухай, Адель, а хочеш піти сьогодні зі мною на роботу? Я працюю у ветеринарній клініці. Там зараз купа милоти — і цуценята, і кошенята, і навіть є маленький єнот.

Очі Адель миттєво загорілися.

—
— Серйозно? Я… я ніколи не була у ветеринарній клініці. Звичайно, хочу!

—
— Чудово! Візьми щось зручне. Ми іноді навіть на підлогу сідаємо — обніматися з песиками.

П’ятнадцять хвилин потому вони вже йшли вузькими вуличками міста. День був свіжий, із легким весняним вітром.

---

Клініка виявилася світлою й дуже затишною — не схожою на «лікарню». У холі бігав песик у светрику, а з кімнати лунало м’яке нявкання.

—
— Це наш Віллі, головний за позитив. — усміхнулася мама Маркуса, гладячи песика по спинці. — А це Люсі — мій асистент.

—
— Привіт, я Адель.

—
— О, так ось ти хто. Ми багато чули!

Адель трохи знітилася, але вже за кілька хвилин стояла, схилившись над коробкою з маленькими кошенятами.

—
— Вони такі... тепленькі. Як хмаринки.

—
— Цим малюкам лише два тижні. Ми врятували їх у лісі — маму, на жаль, не знайшли. Але вони вже їдять із пляшечки.

Адель акуратно тримала одне з кошенят у долонях. Серце її стискалося від ніжності.

Упродовж наступних годин вона допомагала міняти водичку, годувати цуценят і навіть спостерігала, як собачці чистили зуби.

—
— Як ти себе почуваєш? — спитала мама Маркуса, коли вони вже пили чай у невеличкій кімнаті для персоналу.

—
— Це було неймовірно. Ніби все погане відійшло на другий план… Тварини — як терапія. Вони просто є, просто люблять, не питаючи чому.

Мама ніжно всміхнулась:

—
— Саме тому я тут працюю вже пів життя. І саме тому думаю, що ти — дуже сильна. І добра.

Адель затримала погляд на чашці.

“А я навіть не знала, як сильно потребувала цього дня…”

День у клініці залишив по собі аромат дезінфектора, шерсті й теплого чаю з корицею. Повертаючись додому, Адель мовчала, але не через втому — це була тиша внутрішнього спокою.

Коли вони з мамою Маркуса переступили поріг, з кухні вже пахло чимось дуже домашнім — томатним супом, часником і свіжим хлібом. За плитою стояв тато Маркуса в фартусі з написом: „Koch des Hauses“.

—
— Ну що, дівчата, сьогодні ми без вишуканих страв, але душевно! — він підморгнув Аделі, викладаючи на тарілки гарячі грінки з сиром.

—
— Це найкраще, що може бути після дня з тваринами. — усміхнулася вона, сідаючи за стіл поруч із Маркусом.

Вечеря минула легко — невеликі жарти, сміх і кілька розповідей про кумедні ситуації з клініки. Маркус дивився на Адель трохи по-іншому — ніби бачив у ній ще щось нове.

—
— Я бачив у телефоні відео, де ти тримаєш кошеня як буріто. — усміхнувся він. — Ти сьогодні просто як мама-котик.

Адель зашарілася:

—
— Воно тремтіло… і спало в мене на руках. Я не могла віддати.

—
— Це ти вся, Адель. Береш усе близько. Але саме тому… я тебе… — він урвався, а вона лиш опустила погляд, усміхаючись.

Коли вечеря закінчилася, батьки побажали їм на добраніч. Адель і Маркус піднялися в кімнату, кожен із тацею: на одній — залишки гарячого шоколаду, на іншій — два тістечка.

У кімнаті було затишно. На столі горіла лампа, у вікно тихо падав сніг. Вони сіли на підлогу, притулившись спинами до ліжка.

—
— Дивно… — сказала Адель. — Мені тут вже не так страшно. Навіть після всього…

—
— Бо ти не одна. І більше — ніколи не будеш.

Він взяв її за руку.

У тиші було багато. Більше, ніж у словах.
Після вечері обидва піднялися в кімнату. Маркус першим пішов до душу, а коли вийшов — волосся ще трохи вологе, в темних спортивках і майці, він виглядав спокійно й домашньо.

Адель чекала своєї черги, стоячи біля шафи. Коли вона повернулась — у м’якенькій піжамі з котиками, волосся зібране в недбалий хвостик — Маркус не стримав усмішки.

—
— Ця піжама… Це найкраще, що я бачив за сьогодні. — він підморгнув.

—
— Краще, ніж я з кошеням? — засміялася вона, сідаючи на ліжко.

—
— Ммм… майже однаково мило. Але… ця піжама ближче.

Вони сіли поруч. Спочатку говорили — про школу, про канікули, про те, як дивно швидко минає час. Потім замовкли. Але тиша не була незручною — вона дихала теплом.

Маркус обережно відсунув пасмо волосся з її обличчя, і вона подивилася на нього — якось глибше, ніж зазвичай.