Розділ 27. Тиша серед бурі

Запах свіжих млинців із ваніллю наповнив дім, і, здавалося, навіть прохолода за вікном здавалась м’якшою. За великим столом сиділи всі — мама, тато, дідусь, бабуся, Мія, Левко, Адель і Маркус, який провів у них уже другу ніч поспіль.

— Ну що, — усміхнулася мама, подаючи всім чай. — Сніданок у повному складі. Можна й новини обговорити.

Адель зацікавлено підвела очі, а Маркус злегка торкнувся її руки під столом. Вона відповіла йому невеликою усмішкою.

— Ми з татом, бабусею і дідусем, — почала мама, — вирішили на кілька днів поїхати до України.

— Що? — вирвалося в Адель.

— Не назавжди, звичайно, — засміявся тато. — У бабусі є справи з документами, а ще треба допомогти в селі навести лад. Тиждень — максимум.

— Ми беремо Мію і Левка з собою, — додала бабуся. — Щоб і провітрились, і побули з родиною.

— А я?.. — голос Адель затремтів.

У кімнаті настала пауза.

— Ми думали, що ти залишишся тут, — сказала мама, уважно дивлячись на доньку. — Тобі ж канікули. А самій іноді теж корисно побути, відпочити від усіх.

Адель нервово скрутила серветку в руках.

> Залишитися самій? Після того, що було? Після Ліона, листів і страху, який не дає спокою?
Ні… вона не хотіла цього.

— Вона не буде одна, — тихо, але впевнено промовив Маркус. — Вона може пожити в мене. Мої батьки не проти. Я з ними вже говорив. Навіть якщо це просто на кілька ночей — їй буде спокійніше.

Адель здивовано глянула на нього. Його слова прозвучали рішуче, як захист. Її щоки налилися теплом.

— Справді?.. — обережно перепитала мама.

— Абсолютно, — кивнув Маркус. — Вона буде в безпеці. І не одна.

— Якщо Адель не проти, — зітхнула мама, — тоді добре. Але ви маєте бути обережні. І жодної безконтрольності. Все як у звичайному домі. Домовились?

Адель лише кивнула, відчуваючи, як її серце сповнюється полегшенням. Вона не буде одна. І, можливо, саме цей тиждень стане переломним…
У домі панував хаос: валізи відчинені, речі складені в купки, бабуся нервово перевіряє список, а мама третє коло ходить по квартирі, запитуючи:
— Паспорт поклали? Зарядки взяли? Левчик, ти знову сховав свою іграшкову машинку в татовий рюкзак?

Адель стояла в коридорі, тримаючи чашку з чаєм, і мовчки спостерігала за всією метушнею. Було дивно усвідомлювати, що за кілька годин вона залишиться сама. Точніше, не зовсім сама — з Маркусом, але без сім’ї. Без того знайомого гомону щодня.

До неї підійшла бабуся, лагідно поклала руку на плече.
— Доню, ти сильна. Але не забувай: якщо буде страшно — дзвони. Навіть якщо це серед ночі.

Адель кивнула.
— Я знаю. Але я не одна.

— Так. Але все ж… — бабуся зробила паузу. — Нам буде тебе не вистачати.

Левчик тим часом обіймав її ногу.
— Ти нікому не давай себе лякати! Якщо хтось буде злий — я його укусю!

— Добре, малий герой, — усміхнулась Адель і підняла його, обіймаючи.

Мія теж підійшла, на диво серйозна.
— Якщо буде лист або щось дивне — одразу скажи. Не тримай у собі. Добре?

— Обіцяю, — шепнула Адель.

У дверях уже стояли тато з мамою.
— Адель, пам’ятай, — мовила мама, — ввечері вмикай сигналізацію. Закривай вікна. І, головне… контролюй себе. Ми знаємо, як тобі буває важко вночі після тих подій. Якщо що — пиши. Маркус поруч, але й ти маєш бути сильною. Розумієш?

Адель глянула їй прямо в очі й кивнула:
— Так, мамо. Все буде добре.

Маркус чекав у коридорі, тримаючи сумку Адель, готовий іти разом з нею до нього додому. Він теж прощався з усіма, як член родини. Обійняв Мію, Левка, бабусю, потиснув руку татові.

І коли двері за родиною зачинилися, в коридорі запанувала тиша. Адель вдихнула — глибоко, з тривогою і полегшенням водночас.

— Ну що… тепер ми наодинці, — прошепотів Маркус і обережно взяв її за руку. — І я не дам, щоб з тобою щось сталося. Навіть думки не допускай.

— Дякую, що ти є, — відповіла вона, притиснувшись до нього. — Без тебе я б не впоралася.

У кімнаті Маркуса було затишно. М’яке світло настільної лампи відбивалося у полірованій поверхні книжкової шафи, на підвіконні горіла маленька свічка з запахом кориці. Ліжко вже було застелене — чиста сіра постіль, акуратно складена ковдра.

Адель стояла біля дверей, стискаючи в руці свою піжаму. Вона вже була в душі, волосся ще трохи вологе, на обличчі — легка втома, але й щось інше. Напруга.

— Все нормально? — спитав Маркус, підходячи ближче, вже в своїй футболці і штанах. — Ти якась… не така. Холодно?

— Ні, — тихо сказала вона. — Просто… нічого. Просто ніч.

— Просто ніч, яка трохи лякає, еге ж?

Адель мовчки кивнула і сідає на край ліжка.
— Це дивно. Я була тут уже, але… тепер це на довше. І це не мій дім. І твоє ліжко. І...
Вона зітхнула.
— Я не знаю, як пояснити. Це дурниця, мабуть.

Маркус присів поряд, торкнувся її плеча.
— Це не дурниця. Це твої відчуття. І я їх поважаю. Якщо хочеш — можеш спати на дивані внизу. А я лишуся тут.

— Ні! — швидко відповіла Адель і засміялася трохи нервово. — Вибач. Просто… я не хочу бути одна. Я хочу бути з тобою. Просто… мені трохи страшно. Самій собі.

— Гей, — він узяв її за руку. — Ми можемо просто лежати. Просто бути поруч. Без жодного тиску. Гаразд?

Адель зітхнула полегшено.
— Ти іноді ніби читаєш думки.

— Можливо, — підморгнув Маркус. — Або просто відчуваю тебе.

Вони лягли. Спершу обережно, кожен на своєму боці. Але вже через кілька хвилин вона повернулась до нього спиною, а він обійняв її за плечі.

— Ти в безпеці. — шепнув він. — І я завжди тут.

Адель не відповіла. Вона лише притислась ближче, відчуваючи тепло його грудей, ритм дихання — заспокійливий, стабільний. Її очі поступово злипалися, але десь у глибині все ще жевріла тривога.

— Але ж це тільки перша ніч…

Вона стоїть у знайомому коридорі, але щось у ньому не так — стіни розмиті, підлога блищить, наче мокра. Всі двері замкнені. В повітрі — відлуння сміху. Чийогось. Чужого. Ніби знайомого, але викликає мурашки по шкірі.